Маґнат

Маршалок замість того, щоб перепросити, огризнувся:

— Не добре підслуховувати чужу розмову. Мушу про се доповісти ясновельможній матері.

— Хоч зараз, але щоб ноги твоєї не було в кабінеті мого вітця. Тепер се мій кабінет!

Я був свідомий того, що, діставши такого щигля по носі від молодого господаря, маршалок вимістить свою лють на мені й кравцеві. Щоправда, Мартин уже щез, а я не мав куди дітись, мусив витерпіти все це до кінця. Маршалок рядив при дворі від самого дня смерті Гербурта, та ще й був змучений, бо все мусив підтримувати сам. І ще почув смак влади, хоч мудрий чоловік мав би думати, як йому далі вдержатись при дворі. Та якщо маршалок боневицький з невеликого двору спромігся на маєток, то калитка добромильського маршалка напевно втричі більша. З торбами не піде, се очевидно.

— Вашмосць, прошу заспокоїтись. Слуги почують! — вже тихше мовив маршалок, не тому, що боявся. Такий і чорта не настрашиться, не те що отрока. І за ним буде останнє слово.

І маршалок, задерши носа, вийшов. Може, навіть пішов до ясновельможної скаржитись. Ми лишились удвох. Наді мною вже вдосталь познущались нині, гірше вже не буде. Та й стало мені цікаво, що ж відчуває до парсуни отця цей хлопець. Чи я для нього пусте місце, чи почуває він огиду. Мені на тім чомусь залежало. Я знав, усе, що діється оці місяці, ніколи не повториться, а час покаже, якими пальцями вхопила мене Фортуна — залізними чи золотими.

— А пан чого не йде? — спитав мене Ян Лев. Видно, тяжко дався йому той крик. Я помітив, що шию має замотану хустиною. Отже, слабував на горло.

— Хотів би перепросити вашмосць за те, що став він свідком такої недоречної бесіди. Для того, хто щойно стратив найдорожчу людину, се як ніж у серце…

Я затнувся, бо не був певний, що підібрав правильні слова.

— Говори, пане, далі!

— Ясновельможний стратив отця ще в молодшому віці, а відтак потребував опікуна, й отримав найліпшого. (АК: Опікуном Яна Щасного став його дядько, канцлер Ян Замойський, великий політик і непересічна людина, який відкрив дорогу юнакові у світ великої політики. Помер 1605 року.)

Ще гірше вийшло. Кат його маму знає, як втишити цього молодика.

— Маршалок мені не опікун! Як він сміє вриватись до мого кабінету?

— Я певен, він нічого не знав про те, що вашмосць має ключі. Якби ви одразу з’явилися нам на очі, то певно згодилися, аби кравець і пан маршалок роздивилися портрет.

— Щось я пана не розумію, — набурмосився панич, — на чиєму ви боці — моєму чи пана маршалка?

— Не хочу, аби пан подумав, що я прагну комусь догодити. Хотів би виглядати справедливим. Я тут чоловік чужий і не маю жодного інтересу. Як прийшов, так і піду. Мене волею-неволею призначили парсуною в жалобній церемонії, і хоч то завелика для мене честь і недостойний я, але не смів відмовитись.

Не знаю, чи зрозумів він мене, радше ні, бо ми з ним не одного поля ягоди. Я лиш прагнув загасити вогонь, щоб не перекинувся на мене. Вже недовго лишатися мені в Добромилі, але зараз найтяжчий час. Всі дратівливі, змучені, одне на одному злість зганяють.