Смерть — діло самотнє
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Радянська Україна
- Переводчик: Володимир Іванович Митрофанов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смерть — діло самотнє». Краткое содержание книги:
— То сама чи ні? — закричав я, нахиляючись до неї.
— Ти що, більш не любиш мене?
— Люблю, чорт забирай, але ж я намагаюся відвезти вас звідси, а ви не хочете їхати. Спершу звинувачуєте мене в тому, що я отруюю воду в туалетах, потім примушуєте заглядати в холодильник. О боже, Фанні…
— Тепер лейтенант гнівається на свою Баттерфляй. — Але на очі їй уже наверталися сльози.
Мені було несила далі терпіти.
Я відчинив двері.
У коридорі — мабуть, уже не одну хвилину — стояла місіс Гутіерес із тарілкою гарячих пиріжків, незмінно делікатна, ладна почекати.
— Я подзвоню вам завтра, Фанні, — сказав я.
— Ну звісно, подзвониш, і Фанні буде жива-здорова!..
Цікаво, подумав я, якщо я заплющу очі й удам із себе сліпого…
Чи знайду я кімнату Генрі?
Я постукав у двері.
— Хто там? — озвався Генрі, замкнений у кімнаті.
— Хто там каже, хто там? — спитав я.
— Хто там каже, хто там каже, хто там? — промовив він і несамохіть засміявся. Потім згадав, що йому боляче. — Це ви?
— Генрі, впустіть мене.
— Зі мною все гаразд, ото тільки впав зі сходів, і все, мало не вбився, і все, але дайте мені побути тут замкненому. Завтра я вийду, а ви молодець, що згадали про мене.
— Що сталося, Генрі? — спитав я в замкнених дверей.
Генрі підійшов ближче. Я відчув, як він сперся на двері, наче людина, що говорить крізь загратоване віконце сповідальні.
— Він підставив мені ногу.
— Хто, Генрі?
— Він. Той сучий син підставив мені ногу.
— Він щось сказав? Ви напевне знаєте, що він справді там був?
— А як я знаю, що вгорі на сходах увімкнене світло? Я відчуваю. Тепло. Вгорі, де він стояв, було аж надто тепло. І звісно, він дихав. Я чув, як він утягує повітря й тихенько випускає його. Він нічого не сказав, коли я підійшов близько, але я чув, як билось його серце: гуп, гуп, а може, то було моє. Я подумав собі: прослизну тихенько, він і не помітить. Сліпий чоловік міркує так: якщо він у темряві, то чого б і іншим не бути? Ну, а далі ви знаєте, Бебех! — і я аж унизу коло сходів, і сам не знаю, як там опинився. Лежу й гукаю Джиммі, Сема, П'єтро, а тоді кажу собі: клятий ти дурень, їх же немає, і тебе не буде, як не покличеш кого іншого. Ну й почав гукати всіх на ім'я що було духу. Загрюкали двері, й, поки вони грюкали, він ушився. Тихенько так, наче босий, вислизнув за двері. Я тільки віддих його почув.
Я проковтнув клубок у горлі й припав до дверей.
— Який то був дух?
— Мені треба подумати, тоді скажу. А тепер Генрі пора на бокову. Добре все-таки, що я сліпий. Ото було б жах бачити, як я котився зі сходів, наче лантух чи клунок з брудною білизною. Добраніч.
— На добраніч, Генрі, — сказав я.
І відвернувся від дверей саме в ту мить, коли старий будинок, цей великий пароплав, нахилився, виписуючи потемки круту дугу на завороті річки. Мені здалося, ніби я знов опинився в кінотеатрі містера Шейпшейда о першій годині ночі і припливна хвиля підважила й струснула мостини підлоги під кріслами, тоді як на екрані й далі ковзали сріблясто-чорні тіні. Весь будинок аж здвигнувся. Та в кінотеатрі було одне, а тут зовсім інше. В цьому великому й похмурому старому будинку чорні тіні зійшли з екрана й чигали в коридорах, ховались у ванних, подеколи викручували лампочки на сходах, так що люди ставали сліпі, як Генрі, й мусили навпомацки шукати дорогу до виходу.
Те саме мусив робити і я. Та, вибравшись до сходів, нараз аж похолов. Я відчув, як попереду коливається повітря від чийогось дихання. Але то була тільки луна мого власного судомного віддиху, що відбивався від стіни й линув назад, торкаючись мого обличчя.
Бога ради, остерігав я себе подумки, не перечепися через власну ногу, йдучи вниз сходами!
Коли я вийшов з будинку Фанні, біля тротуару на мене чекав лімузин «дьюзенберг» випуску 1928 року з шофером за кермом. Грюкнули дверцята, ми рушили, і тільки на півдорозі до Венеції шофер на передньому сидінні скинув кашкета, труснув волоссям і перетворився на…
Констанс Реттіген, Допитувачку.
— Ну? — холодно запитала вона. — То Фанні стривожена чи не стривожена?
— Страшенно стривожена, але стривожив її не я.
— Не ви?
— Не я, хай вам чорт, а тепер спиніться на першому ж розі й висадіть мене к бісовій матері!
— Як на соромливого хлопчика з півночі Іллінойсу, ви надто колоритно висловлюєтесь, містере Хемінгуей.
— Гаразд, к бісу ці балачки, міс Реттіген!
Цього було досить. Я побачив, що вона трохи знітилась. Як видно, зрозуміла: ще трохи — і між нами все буде кінчено.