Смерть — діло самотнє
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Радянська Україна
- Переводчик: Володимир Іванович Митрофанов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смерть — діло самотнє». Краткое содержание книги:
— Ми заберемо їх із собою.
— Книжки.
— Я знесу їх униз, до машини.
— А майонез… у неї такого немає.
— Я сам вам купуватиму.
— І місця в неї не вистачить.
— Вистачить, Фанні, навіть для вас.
— Вона…
І отак воно тривало, аж поки я почув, як унизу загальмував біля тротуару лімузин Констанс.
— То що — ні, Фанні?
— Тепер мені вже добре, коли ти тут. Тільки скажи місіс Гутіерес, хай прийде і трохи побуде зі мною після того, як ти поїдеш, — весело відказала Фанні.
— Звідки такий оптимізм, коли ви ще годину тому були одною ногою в домовині?
— Любчику мій, з Фанні все гаразд. Той жахливий звірюка більш не прийде, я знаю, та й однаково… однаково…
Вибравши страшенно слушну мить, весь старий будинок здвигнувсь уві сні.
Двері кімнати Фанні зашерехтіли в своїй рамі.
І Фанні, наче вражена останнім пострілом, сколихнулась у кріслі й мало не задихнулася від жаху.
Я прожогом метнувся до дверей, розчинив їх навстіж і втупив очі в довгу ущелину коридора — з милю в один бік і з милю в другий, два довжелезні темні тунелі, вщерть виповнені вугільно-чорними потоками мороку.
Прислухавшись, я почув, як потріскує тиньк на стелі, як злегка тремтять двері в рамі. Десь без угаву бурмотів сам до себе унітаз — старий і холодний білий фаянсовий надгробок серед ночі.
У коридорі, певна річ, нікого не було.
Хоч би хто там приходив, якщо й справді хтось приходив, він притьмом зачинив двері й чкурнув чи то до парадного, чи то до чорного ходу. Туди, звідки до будинку невидимим потоком линула ніч і безконечний звивистий струмінь вітру, що ніс із собою спомини про речі спожиті й речі викинуті, про речі жадані й речі нікому більш не потрібні.
Мене поривало чимдуж загукати в ті порожні коридори, викрикнути те, що я хотів викрикнути на нічному березі перед маврітанським фортом Констанс Реттіген. Іди геть. Дай нам спокій. Може, як на вигляд, ми й заслужили смерті, але насправді це не так.
Та я закричав у порожнечу:
— Ну годі вже, діти! Розходьтеся по своїх кімнатах. Ну ж бо, йдіть звідси! Отак, молодці.
Я почекав, доки уявні діти розійдуться по своїх кімнатах, тоді повернувся, зачинив двері й фальшиво всміхнувся.
Фанні заспокоїлась. Чи вдала, ніби заспокоїлась.
— З тебе вийде добрий батько, — з широкою усмішкою мовила вона.
— Та ні, такий самий, як і всі батьки, нерозсудливий і нетерплячий. Тим дітлахам давно слід було дати трохи пива й покласти їх у ліжка. Вам краще, Фанні?
— Краще, — зітхнула вона.
Я підійшов і обняв її.
— Усе минеться, — сказала вона. — А ти йди собі. Все гаразд. Як ти сказав, тим дітлахам давно пора спати.
«Яким дітлахам?» — мало не бовкнув я, але вчасно похопився. Ну звісно, дітлахам…
— Отож Фанні спокійна, і ти можеш їхати додому. Бідолашний хлопчик. Перекажи Констанс, що я їй дуже вдячна, а втім, можеш і не переказувати, хай сама якось приїде, гаразд? Місіс Гутіерес пообіцяла прийти перебути цю ніч зі мною, вона спатиме на тому ліжку, я ж ним уже тридцять років не користуюсь, уявляєш собі? Я не можу спати лежачи, мені тисне груди. Місіс Гутіерес скоро прийде, а ти дуже милий, любчику, що приїхав мене навідати. Тепер я бачу, який ти добрий, ти ж тільки хотів уберегти мене від жалю за нашими друзями знизу.
— Це правда, Фанні.
— І в їхньому зникненні немає нічого незвичайного?
— Немає, Фанні, — збрехав я. — Тільки власне глупство, розчарування й туга.
— Боже мій, — мовила вона. — Ти так помірковано говориш, як отой лейтенант до мадам Баттерфляй.
— За це мене не раз били хлопці в школі.
Я рушив до дверей. Фанні глибоко зітхнула й нарешті промовила:
— Якщо зі мною щось станеться… Та ні, це так, про всяк випадок. Але якщо станеться, заглянь у холодильник.
— Куди заглянути?
— В холодильник, — загадково сказала Фанні. — Ні, не смій!..
Та я вже відчинив холодильник. Зазирнувши в його освітлене нутро, побачив безліч банок з варенням, соусами, желе та майонезом. Пильно оглянув усе те добро й нарешті зачинив дверці.
— Ти не мав права дивитися, — дорікнула мені Фанні.
— Я не хочу чекати, мені треба знати тепер.
— А тепер я тобі нічого не скажу, — обурено мовила вона. — Не треба було туди лізти. Хочу тільки визнати: може, це я винна, що воно з'явилося в домі.
— Воно, Фанні? Воно, воно…
— Усе те лихо, що, як я вважала, ти приносив на своїх черевиках. Та, може, до цього спричинилася й Фанні. Може, я сама винна. Сама накликала його з вулиці.