Місто заклиначів дощу

— Ні, Карле Фрідріху! — Волкріс знову направила на нього свій меч. — Наш бій ще не закінчено!

— Для мене — закінчено, — відрізав Гумбольдт, уперто труснувши головою. — Для мене він був закінчений, навіть не почавшись. Я ніколи не хотів завдати тобі болю, Вол. Я щиро шкодую, що тоді все так вийшло. Якщо дозволиш, у майбутньому я спробую спокутувати свою провину. Але не зараз. Зараз життя племінниці для мене важливіше. Убий мене, якщо не можеш без цього, або не стій у мене на шляху!

Він знову схилився над сумкою.

Волкріс ще якийсь час стояла поруч, спрямувавши зброю на вченого, але потім повільно опустила меч.

— Питання ще не закрите, — нарешті сказала вона. — Як тільки ти звільнишся, ми продовжимо.

— Як собі хочеш. Аж до смерті одного з нас. Даю слово. — Учений на мить задумався і провадив далі: — Чом би тобі не долучитися до нас? Такий майстер, як ти, дорого коштує в подібній ситуації.

Оскар не повірив своїм вухам.

— Ця жінка хоче розправитися з вами, а ви кличете її в союзники? — мимоволі вигукнув він.

— Твій супутник — хоробрий хлопчина, — сказала Волкріс, і на її обличчі вперше промайнула усмішка. — Він мені подобається. Де це ти його відкопав?

Гумбольдт удав, що не чує питання.

— То ти з нами йдеш чи ні? — повторив він.

— Авжеж, — промовила жінка, описавши свистяче коло в повітрі своїм мечем. — Трохи практики ніколи не завадить.

— Оскаре, — звернувся до хлопця Гумбольдт, простягуючи йому свого ціпка. — Ти візьмеш мою рапіру. Я прихоплю арбалет. У разі потреби з нього можна буде стріляти розривними снарядами. Проте сподіваюся, що до цього діло не дійде.

Оскар сунув ціпок за пояс і добув клинок. Вага і блиск зброї додали йому певності.

Незабаром вони вже входили до тунелю, що вів у глиб скель. Дві жінки та зо два десятки чоловіків. «Пачакутек» залишився біля крайки обриву зовсім порожній — на ньому нікого не було, крім Вілми в дерев’яній клітці в каюті жерця. Гаррі Босуелл і Макс Пеппер долучилися до експедиції в лігво чудовиськ нарівні з індіанськими воїнами. Гумбольдт прихопив кілька газових снарядів, а для захисту від отруйних випаровувань були взяті шматки тканини, змочені водою, — їх ніс у сумці за спиною один з індіанців.

Потрібно було дотримуватися великої обережності. Найменша помилка могла стати ціною життя. Спалахнули кілька смолоскипів, і маленький загін ступив до імперії велетенських хижих комах.

На ходу Гумбольдт коротко виклав Волкріс зміст інкського пророцтва і пояснив їй, як поводитися зі снарядами, наповненими рідким хлором. Але войовниця відмовилася користуватися такою зброєю, маючи за краще знищувати супротивника в сутичці віч-на-віч. Саме так вона завжди і робила.

Така нагода з’явилася у неї за першим же поворотом тунелю. Вони от тільки вибралися з похилої галереї, що вела до головного лігва чудовиськ, коли їм трапилася перша комаха. То був розвідник, дрібний екземпляр, подібний до того, який знищили Гумбольдт і його супутники незабутньої ночі в долині. Волкріс розправилася з ним кількома точними ударами меча.

З другим чудовиськом довелося важче. Це був воїн із масивним панциром і гострими, як бритва, клішнями. Серйозний супротивник, але Юпанові воїни так само швидко впоралися з комахою. Проте вона встигла пронизливо вискнути, і луна понесла той заклик у надра лабіринту печер.

Юпан зупинився, обличчя його залила блідість.

— Це був сигнал тривоги, — важко вимовив він. — Зараз вони з’являться сюди зграєю, щоб з’ясувати, що трапилося!..

— Тільки цього нам бракувало, — Гумбольдтове обличчя напружилося. — Що ж тепер робити?

Оскар зацьковано озирався. Йому здавалося, що монстри оточують його з усіх боків. Лише Волкріс лишилася спокійною.

— Я пропоную йти далі. Поки що нічого не сталося. Можливо, цей заклик не було почуто. Коли ж на нас і справді нападуть — прокладатимемо шлях мечем.

— Ти просто не уявляєш, що це таке, — сказав Гумбольдт. — Тебе не було тут, коли ці тварюки напали на місто.

— Ще й як була! — заперечила Волкріс. — Ми спостерігали за цим побоїщем із висоти.

— Тоді ти знаєш, що в цьому «мурашнику» можуть мешкати сотні і навіть тисячі тварюк. Якщо їх поведінка хоч трохи схожа на поведінку мурашок або термітів, то вони, швидше за все, атакують нас одразу з усіх боків, потім оточать, уб’ють і зжеруть наші трупи. Їхній кількісній перевазі нам нічого протиставити.

— І що ти пропонуєш?

— А чи не спробувати утекти від них бічними ходами? — несподівано запропонував Пеппер. — Їх, по-моєму, тварюки відвідують набагато рідше.

— І зрештою заблукати? — Волкріс із сумнівом похитала головою. — Цей шлях найнадійніший. Головна галерея приведе нас точнісінько до центру їхнього гніздування.

— А якщо скористатися газом? — уставив Оскар. — Ми могли б метнути кілька снарядів, почекати, поки розвіється газ, і йти далі.

— Ні, — заперечив Гумбольдт. — Десь там, унизу, — Шарлотта. Ми не можемо наражати її на ризик смертельно отруїтися.

— То де ж вихід? — Волкріс презирливо примружилася. — Відступимо, так і не розпочавши битви? І це називається рятувальною операцією? Ти розчаровуєш мене, Карле Фрідріху.

Але Гумбольдт не відреагував на виклик.

— Можливо, існує інший шлях, — сказав він.

— Про що ти? — Волкріс допитливо поглянула на вченого. — Ми або стаємо до бою, або тікаємо назад, третього не дано.