Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
— Ця дівчина далеко піде… — підсумував генерал.
У Другому кутку сенатор Чіверо і ще кілька поважних добродіїв балакали про політику.
— Як закон про зрошення? Проходить?
— Е, то не закон, а ганьба! Він руйнує країну і нічого не дає селянам.
— А я гадав, що ви його підтримували.
— А я й підтримую його. Нехай собі республіка йде шкереберть — аби тільки можна було щось вигадати. Що, хіба неправда?
Всі погодились. Здавалося, республіка й справді от-от мала розвалитись. Ще й посміхалися, наче їх зовсім не обходила ота напасть, яку вони самі накликали.
— Ну, а тобі це зрошення щось таки дає? — іронічно спитав сенатора Чіверо один приятель.
Той гаряче заперечив:
— Тільки не мені! Я хоч би сентаво вигадав. Можеш так і написати в своїй газеті. Я й на цей раз пошився в дурні…
— Мабуть, ота білява, з котрою я бачив тебе колись увечері, закрутила тобі голову… Хто вона?
Потішений Чіверо злегка почервонів.
— Таємниця! — відповів значуще. — Вона доброчесна дівчина, і ти не можеш її знати…
В цей час у вітальню зайшов дон Рудесіндо і розмови ущухли.
— До діла, панове! Час — це гроші.
Усі з шумом сіли на місця. Дехто позіхав. Потім запала тиша. Вентилятори ворушили папери на столі і куйовдили волосся шановних добродіїв. Урочистий дон Рудесіндо став коло свого президентського крісла.
— Насамперед мушу сказати, що мій син просив пробачити йому… — почав він.
Потому став звітувати про використання фондів. Придбано матерію на одяг дітям та тридцять швацьких машин, що їх належало розподілити між бідними робітницями.
— Ось рахунки та квитанції…— сказав дон Рудесіндо, показуючи акуратно розкладені папірці.
Кілька чоловік одразу перепинили його: мовляв, вони й так вірять панові президентові, відомому своєю добротою і чесністю. Дон Рудесіндо щиро подякував усім, приклавши руки до грудей.
— На жаль, — сказав він, — наші можливості обмежені, а злидні та корупція дедалі зростають. Тридцять швацьких машин і кількасот пар одягу — то крапля в морі нужди, яку треба полегшити. Але ми робимо те, що можемо, панове…
Усі мовчки слухали.
— А репортери з газет прийшли? — раптом обізвався чийсь голос.
— Так, вони надворі,— відповів службовець з крамниці Сармієнто, що виконував обов'язки секретаря.
— Хай зайдуть, хай зайдуть! Про такі речі повинна знати широка громада, це високий взірець…
Решту питань розв'язали швидко, особливо після того, як хлопці з «Інглатерри» принесли пунш і сигарети. Всі вже стомились од цієї безплідної гри в благодійність. Першим попрощався Чіверо, а за ним один по одному почали підводитись інші. Дон Рудесіндо ґречно проводив кожного до дверей і там ще раз уклонявся. Попрощавшись з останнім добродієм, повернувся назад у вітальню. Обличчя його враз змінилось, і він зробив гидливий жест, немов хотів очистити кімнату від духу тих людей. Відтак глянув на підлогу, на якій валялись недокурки та попіл, і голосно гукнув:
— Хосе!
Прибіг хлопчик-прибиральник.
— Що накажете? — спитав він, ставши перед насупленим хазяїном струнко, як солдат.
— Відсуньте стільці та виметіть бруд, — як завжди, коротко і владно звелів дон Рудесіндо.
Похмурий і роздратований, він подався до свого кабінету й замкнув двері на ключ.
— Старий лютує,— лукаво сказав собі хлопець, провівши його поглядом.
Увечері Ріголетто дізнався од Вікторіно, що після відвідин Флори дон Рудесіндо був дуже сердитий, а потім замкнувся у своєму кабінеті.
— Мабуть, та жіночка — справді ласий шматочок, бо він аж сам не свій ходить, — підморгнув Вікторіно.
Ріголетто не відповів. Удав, що все те йому байдуже, і сидів, обхопивши голову руками; його потворне обличчя змарніло від горя та втоми, перед якими був безсилий весь його цинізм.
XIII. ОБОВ'ЯЗОК ЧЕСТІ
Тільки-но Флора вийшла з Тересиної кімнати, як з'явився Ріголетто. Він з першого погляду помітив, що в подруги засмучене обличчя, й відразу ж догадався про причину.
— Що, знову якась капость?
— Та ні, просто треба сплатити за кімнату за два місяці,— відповіла Тереса, намагаючись не виказати хвилювання.
Обоє сіли. Тереса вже не шила, і це турбувало друга. Тут майже ніщо не змінилось по двох місяцях втечі Рохеліо. Ріголетто приходив до Тереси по кілька разів на день, і між ними відновилася давня дружба; але тепер вони розмовляли менше, ніж раніш, — кожен переживав своє горе й непокоївся од дивної близькості, що єднала їх, але ще не вилилась у певне почуття. Обмінювались короткими, значущими фразами, в яких вчувалася щира приязнь, і жодного разу не згадали про втікача — таку умову поставила Тереса з першого ж дня, і Ріголетто не порушував її, нишком. милуючись цією незвичайною вольовою жінкою.