Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
Тим часом дон Рудесіндо потискував руки все новим і новим прибульцям.
— А Хіменес прийде?
— Мабуть, ні. Він дуже зайнятий.
Раптом прикажчик, який тихенько стояв оддалік, несміливо підійшов до хазяїна. Побачивши його, дон Рудесіндо прийняв владну позу, як завжди, коли розмовляв зі своїми службовцями.
— Що таке?
Хлопець нахилився до нього і прошепотів:
— Там на вас чекають.
— Хіба ви не знаєте, що я зайнятий? Чому не сказали так, хто б то не був?
— Прийшла Флора, орендаторка будинку на Віртудес. Каже, що їй конче потрібно вас бачити.
— Гаразд, я вийду.
Господар вибачився перед гостями й пішов з прикажчиком до глухого закутка крамниці. Флора смиренно привіталася до нього й перепросила, що потурбувала його в незручну годину. Але, оскільки він, дон Рудесіндо, казав не підганяти з платою жінку з одинадцятої, вона хотіла, нагадати йому, що вже скоро мине два місяці…
— А коханець? — раптом спитав Сармієнто. Як комерсант, він звик одразу говорити про суть справи.
— Коханець уже кинув її,— відповіла орендаторка, стежачи краєчком ока за обличчям дона Рудесіндо, щоб побачити, яке враження справили її слова.
— От і добре. Тоді я сам збиратиму плату за квартиру, і все швидко влаштується. Незабаром я до вас навідаюсь. А тим часом не треба її силувати чи підштовхувати. Ти ж знаєш, я людина добра й нікому не зичу лиха. Отож і тобі не хочу завдавати зайвої мороки, розумієш?
Флора згідливо усміхнулась. Так, так, вона все розуміє. Хто ж бо сподівався, що з тією квартиранткою буде стільки клопоту. Не така вже вона й тиха. Подумати тільки — насмілилась глузувати з самого дона Рудесіндо! Ну, а тепер, хвалити бога, все змінилось, і не завадило б трохи приструнчити ту гордячку. То чи не дозволить він їй, Флорі, скористатися з нагоди? Власне, через те вона його й потурбувала…
Дон Рудесіндо роздивлявся на неї крізь скельця пенсне з непроникною усмішкою дипломата. Але на нього чекали, і він не став сперечатися.
— Ну гаразд. Мені зараз ніколи. Чини, як потрапиш, адже ти хитра, особливо щодо цього. Тільки знай міру. Гляди, не вижени її на вулицю, якщо опиратиметься. Ні в якому разі!..
Він повернувся і пішов. Орендаторка, стоячи між двох величезних тюків, провела його поглядом. Був ставний і енергійний, незважаючи на свої шістдесят років. Флора знизала плечима і промимрила собі під ніс:
— Ач, старий лобуряка!..
Раптом вона почула якесь шарудіння за тюками і зрозуміла, що їх підслухували; але нікого не побачила й повільно вийшла на вулицю.
Коли Сармієнто повернувся до своїх колег благодійників, у вітальні їх було вже чоловік двадцять. Чекаючи його, вони розмовляли, перекидалися жартами й голосно реготали, наче були у себе вдома. Генерал затягнув Пако в куток і розпитував про втечу Кармели. Завжди про все поінформований, Пако, сміючись, переказував подробиці. О, Марго люта! Дізнавшись, що Кармела втекла, вона вчинила істерику, потім замкнулась і вигонила всіх, хто приходив дізнатись, що сталося. З нею залишилась тільки Аніта.
Генерал зареготав.
— Ясно! Кармела розважається. Але де ж вони поділися?
— Невідомо. Наче їх земля поглинула. Кажуть, виїхали з Гавани. А ви сумуєте, правда ж?
— Ба! У Гавані стільки жінок…
— А як ся має Анхелін? — стишуючи голос, спитав Пако.
— Анхелін! Хіба ти не знаєш?.. Анхелін ще два місяці тому найняв квартиру для служнички Хосефіни…
І генерал захоплено пустився розповідати про Хосефіну: яка вона гарненька, струнка, а до того й гаряча, мов демон. Не минуло й кількох місяців після її приїзду в Гавану, як вона пустилася берега. До Кармели в дім дівчину привів старий галісієць з обличчям пройдисвіта. Вона доводилась йому небогою, і він мав піклуватися нею в місті. Але цей добрий дядечко, ледар, яких мало на світі, зробив з Хосефіни коханку і зметикував, що її можна вигідно експлуатувати. Коли вони прийшли до Кармели, дівчина крутила в руках капелюшок і мовчала, нишком розглядаючи меблі. Тим часом дядько повів переговори. Він усе повторював: «так, сеньйоро», «сеньйора сама побачить», «вона як овечка, сеньйоро…». А коли Кармела спитала, чи дівчина чиста, відповів: «Так, сеньйоро. Така чиста, що далі нікуди!..»
Проживши три місяці в домі Кармели, Хосефіна витурила дядечка геть і знайшла собі нового коханця — продавця з галантерейної крамнички, дженджуристого й моторного хлопчину, який водив її на танці. А тепер вона жила з Анхеліном.