Господиня

Наша дорога крізь темряву петляла як серпантин. Вона здалася мені зовсім не знайомою. Вочевидь, аби заплутати, Джеб повів мене іншим маршрутом. У мене склалося враження, що цього разу ми йшли довше, ніж перед тим, але зрештою за наступним рогом я угледіла синювате світло тьмяного ліхтаря.

Я напружила м’язи, приготувавшись до зустрічі з Джаредом. Якщо він там, то напевно злий. Йому, без сумніву, не сподобається, що Джеб вивів мене на прогулянку. Хай якою гострою була потреба…

Щойно ми завернули за ріг, я справді побачила постать, що прихилилася до стіни біля ліхтаря. Від неї падала довга тінь, але то явно був не Джаред. З переляку моя рука машинально вчепилася за Джеба.

Та нарешті я роздивилася того, хто там чекав. Він був нижчий за мене — саме так я визначила, що то не Джаред, — і худенький. Невисокий, але гінкий і жилавий. І навіть у слабкому світлі ліхтаря я розрізнила, що шкіра його визолочена сонцем до бронзового кольору, а нечесане чорне шовковисте волосся спадало до підборіддя.

Мої коліна підкосилися.

Я панічно вхопилася за Джеба, шукаючи підтримки.

— А хай йому грець! — вилаявся Джеб, несподівано роздратувавшись. — Невже тут ніхто не може тримати язик за зубами бодай двадцять чотири години? A-а, чорт вас забирай! Зграя пліткарюг… — бурчав і бурчав він.

Я навіть не намагалася втямити, що каже Джеб; у моєму нутрі вирувала найзапекліша битва мого життя — усіх життів, мною прожитих.

У кожній клітині свого тіла я відчувала Мелані. Усі нервові закінчення защеміли, упізнавши її знайому присутність. М’язи тремтіли в очікуванні її команди. Губи посіпувалися у спробі розтулитися. Я потяглася до хлопчика. Точніше, моє тіло потяглося, бо руки були не в змозі поворухнутися.

Мелані багато чого навчилася за ті декілька разів, коли я поступалася чи втрачала над нею контроль, і зараз я змушена була дати їй справжній бій — такий запеклий, що на чолі моєму виступили краплини поту. Але зараз я не помираю в пустелі. І не заскочена зненацька нападом слабкості й запаморочення від появи того, кого давно не сподівалася побачити. Я знала, що цей момент рано чи пізно наступить. Тіло було повне життя і швидко одужувало — воно знову сильне. Міць тіла додавала мені здатності до самоконтролю, додавала твердості.

Я висмикнула Мелані зі свого тіла, вигнала звідусіль і, відтіснивши у найдальший куток свідомості, замкнула її там.

Її капітуляція була блискавичною і беззаперечною.

«А-а-а», — застогнала вона, і це було схоже на агонію.

Але в мить своєї перемоги я відчула дивну провину.

Я вже знала, що для мене Мелані — більш ніж непокірлива носителька, яка ускладнює мені життя. За останні тижні, відколи шукачка об’єднала нас проти спільного ворога, ми стали напарницями, навіть товаришками. У пустелі, коли Кайл приставив мені до горла ножа, я була рада, що як мені вже судилося померти, Мелані загине не від моєї руки. Навіть тоді для мене вона була більш ніж просто тілом. А зараз я відчувала щось іще. Я жалкувала, що завдала їй болю.