Річки Лондона

Купуючи цей дарунок, я витратив усі свої заощадження, але, як каже моя матуся, ніщо з того, що варто мати, не буває безплатним.

— Це непоганий подарунок, — сказала Мама Темза.

— Невже ти серйозно? — сказала Тайберн.

— Не турбуйтеся, Тай, — сказав я. — Для вас я додав дві пляшки мінералки «Perrier».

Хтось не втримався й хихикнув — напевно, Беверлі.

— І чим я можу тобі допомогти? — спитала Мама Темза.

— Маленьке прохання, — сказав я. — Одна з ваших доньок вважає, що має право втручатися у справи Фоллі. Усе, про що я прошу — щоб вона відступила й дозволила виконувати свою роботу вповноваженим особам.

— Вповноважені особи, — зневажливо передражнила Тайберн.

Мама Темза повернула очі до Тайберн, яка вийшла до трону.

— Ти вважаєш, що маєш право втручатися в це? — запитала вона.

— Мамо, — сказала Тайберн. — Фоллі — антикваріат, запізнілий вікторіанський розв’язок проблеми, запропонований тими ж людьми, що подарували нам церемоніймейстера в Парламенті та парад на честь мера Лондона. Традиції дуже добре сприяють розвитку туризму, але для керування життям сучасного міста вони не годяться.

— Це не вам вирішувати, — сказав я.

— То ти вважаєш, що вирішувати тобі?

— Я знаю, що вирішувати мені, — сказав я. — Мої обов'язки — моє рішення.

— І ти просиш…

— Я не прошу, — сказав я, вирішивши, що люб'язностей уже досить. — Якщо зібралася грати мене, Тайберн, краще тобі знати, з ким маєш справу.

Тайберн ступила на крок назад і оговталася.

— Ми знаємо, хто ти такий, — сказала вона. — Твій батько — невдаха-музикант, а твоя мати заробляє на життя прибиранням офісів. Ти виріс у квартирі, що була соціальною допомогою, вчився у місцевій школі, не зміг отримати відмінний атестат…

— Я присягнув як констебль, — сказав я, — і це робить мене представником закону. А також я підмайстер, що робить мене хоронителем священного вогню, а понад усе я — вільна людина Лондона, а це робить мене Князем Міста, — я ткнув у напрямку Тайберн пальцем, — і жодний оксфордський диплом з відзнакою цього не перевершить.

— Ти дійсно так вважаєш?! — сказала.

— Досить! — сказала Мама Темза. — Впусти його в його будинок.

— Це не його будинок! — сказала Тайберн.

— Роби, що я сказала, — сказала Мама Темза.

— Але Мамо…

— Тайберн!

Тайберн була вражена, і на мить я відчув щире співчуття до неї, бо жоден з нас ніколи не стане настільки дорослим, щоб наші матері перестали вірити, що можуть дати нам по сраці.

Тай вийняла з кишені елегантний телефон і, не зводячи з мене очей, набрала номер.

— Сильвія! — сказала вона. — Комісар зараз чимось зайнятий? Добре. Можеш попросити його на кілька слів? — задовольнивши себе цією виставою, жінка відвернулася й пішла з кімнати.

Я стримав бажання позловтішатися, але глянув на Беверлі, щоб побачити, чи вдалося мені її вразити. Її обличчя було підкреслено байдужим, і це було все одно як посланий рукою поцілунок.

— Пітере, — сказала Мама Темза й поманила мене до свого крісла.

Вона дала зрозуміти, що хоче сказати мені щось приватне. Я спробував нахилитися до неї з якомога більшою гідністю, але й сам не помітив, як став перед нею на коліна, дуже потішивши цим Беверлі. Мама Темза нахилилася до мене й злегка торкнулася губами мого чола.

На мить з'явилося враження, що я стою високо на Бар'єрі Темзи й дивлюся на схід, в напрямку гирла річки. Я відчував, як за моєю спиною тріумфально здіймалися башти Кенері-Ворф, а за ними — доки, Біла Вежа та мости, дзвони та будинки Лондона. А попереду себе, над горизонтом, я відчував здіймання шторму, фатальну комбінацію високих припливів, глобального потепління та поганого планування. Вони чекали, готові штовхнути вверх по річці десятиметрову хвилю й знести мости, башти й геть усе інше.

— Просто, щоб ти розумів, — сказала Мама Темза, — де лежить справжня сила.

— Так, Мамо, — сказав я.

— Я очікую, що ти даси ладу моїй давній суперечці зі Старим, — сказала вона.

— Я зроблю все, що в моїх силах.

— Молодець, — сказала вона. — А за твої гарні манери ось тобі останній подарунок, — вона нахилила голову й прошепотіла мені у вухо ім'я: — Тиберій Клавдій Веріка.