Пісня Соломона
- Автор: Моррисон Тони
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ВП «Юніверс»
- ISBN: 966-8118-46-4
- Переводчик: Олег Богданович Король
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пісня Соломона». Краткое содержание книги:
Одного ранку Серс винесла на третій поверх накриту тарілку з недоїдками й застала дві порожні кімнати. Брат і сестра не взяли навіть покривала. Тільки ножа та бляшаного кухлика.
Першого дня на волі вони тішилися. Їли малину та яблука. Скинувши взуття, ніжили ноги в росяній траві й нагрітій сонцем грязюці. Переночували в копиці сіна, такі раді зі свіжого повітря, що не вадили їм навіть польові миші та кліщі.
Наступний день був теж приємний, але вже буденніший, звичніший. Викупавшись у річці Сасквеганні, вони подалися на південь. Ішли полями, лісом, вздовж струмків, малоходженими стежками до Віргінії. Там, як гадав Мейкон, жили їхні родичі.
Прокинувшись третього дня, брат з сестрою побачили чоловіка, дуже схожого на їхнього батька. Сидів на пеньку, за якихось п’ятдесят кроків. Не зважав на них, просто сидів собі. Діти гукнули б його, підбігли б до нього, та він дивився неначе крізь них таким чужим поглядом, що лячно було. Вони втекли й увесь день час від часу бачили цього чоловіка. То заглядав у ставок, то стояв біля гіллястої сикомори, то затіняв долонею очі, вдивляючись з-за скелі в широку долину під ними. Щоразу, зауваживши його, Мейкон і Пілат відступали й рушали в протилежному напрямку. Тепер ця місцина, єдина, яку вони знали, наче свої п’ять пальців, навівала страх. Сяяло сонце, напоювалося свіжістю повітря, та їм було не до того. Порух листочка під вітром, шарудіння курочки фазана у високій лучній траві — все кололо жили голочками страху. Птахи-кардинали, сірі білки, вужі, метелики, кролики й бабаки — всі ці приязні створіння здавна були невід’ємною частиною життя, а тепер стали лиховісними ознаками зла, що шукає й переслідує. Навіть жебоніння води в річці нагадувало булькіт у горлянці когось неситого. День приніс страх. Ніч принесла жахіття.
Коли зайшло сонце й лягав сутінок, вони, вийшовши з лісу, розглядалися, де тут пагорб, аби з його вершини кинути оком навкруги: може, знайдеться яка-небудь ферма чи хоч би покинута повітка — будь-що, де можна було б заночувати. Побачили печеру, а біля входу стояв їхній батько. Цього разу кивнув їм, щоб ішли за ним. Поставши перед вибором: або безконечні нічні нетрища, або чоловік, схожий на тата, діти вибрали те друге. Зрештою, якщо це тато, то він не заподіє злого, правда?
Помалу вони наближалися до входу. Йшли за манливою татовою рукою, за кинутими час од часу на них поглядами.
У печері нічого не було видно. Кромішня пітьма. Батько зник. Брат і сестра вирішили, що тут, біля входу, можна влаштуватися на ніч не гірше, ніж деінде. Ну а тата нічого боятися. Він, мабуть, просто придивляється до них і вказує, що робити й куди йти.
Мейкон і Пілат розташувалися якнайвигідніше на кам’яній полиці, що видавалась із скельної стіни. За собою не бачили нічого. Знали, що їм докучатимуть кажани. Втім, це дрібниця порівняно з мороком, що панував надворі.
На світанку Мейкон прокинувся з неспокійного сну. Страшенно крутило в животі — наслідок того, що три дні харчувався лише лісовими ягодами. Не розбудивши сестри, він зліз із полиці. Посоромився справляти нужду на вершині пагорба у світлі сонця, тож пішов у глиб печери. Зробивши своє, він побачив у темряві, що вже трохи розсіялася, якогось чоловіка. Ворушивсь уві сні за яких п’ять кроків від Мейкона. Хлопчина застібнув штани. Хотів відійти як-найтихіше, щоб не розбудити сплячого, але під ногами зашурхотіло листя, захрускотіло гілляччя й той пробудився. Звів голову й ошкірився. Дуже старий чоловік, білий. Посмішка була зловісна.
Мейкон відступив на крок, відвівши позад себе руку. Згадалося йому, як кілька хвилин звивалося й корчилось у грязюці татове тіло. Торкнувся рукою стіни, намацав камінь, який сам собою відділився. Схопивши цю каменюку, хлопчина щосили жбурнув її на старигана. Влучив у лоб, просто над оком. Бризнула кров, з блідого обличчя щез оскал. Чоловік помалу йшов до Мейкона, витираючи кров і вимащуючи нею сорочку. Мейкон мацнув стіну, але цього разу камінь не піддався. Старий наближався.
Крик переповнив печеру й наполохав кажанів тоді, коли Мейкон подумки вже розпрощався з життям. Закривавлений чоловік спинився, обернувся на крик і задивився на чорношкіре дівча. Цієї короткої миті вистачило, щоб Мейкон вихопив ножа й увігнав його в плечі. Упавши долілиць, стариган повернув голову, глянув на брата й сестру. Рухнув губами, промимрив щось нерозбірливе. Звучало воно як «за що?». Мейкон ще раз увігнав ножа. І ще раз, і ще. Бив, поки ворушилися вуста, поки силкувалися щось сказати, поки звивалося й корчилося тіло.