Пісня Соломона
- Автор: Моррисон Тони
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ВП «Юніверс»
- ISBN: 966-8118-46-4
- Переводчик: Олег Богданович Король
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пісня Соломона». Краткое содержание книги:
— Все належатиме тобі. Все. Будеш вільний. Гроші — це свобода, Мейконе. Іншої свободи немає.
— Знаю, тату, знаю. Але все одно мушу виїхати. Я не покину країни. Просто хочу бути на своїм хлібі. Знайти роботу, жити, як сам захочу. Ви почали таке життя шістнадцятилітнім. Гітара — сімнадцятилітнім. Усі. А я й досі мешкаю вдома, працюю у вас. Не тому, що розстарався цієї роботи, а тому, що я — ваш син. А мені вже поза тридцять.
— Я потребую тебе тут, Мейконе. Якщо вже виїжджати, то треба було це зробити років п’ять тому. А тепер я став залежний від тебе.
Мейконові-старшому було важко просити, однак старався, як міг.
— Лише рік. Один рік. Дайте мені грошей на цей час і відпустіть. Коли повернуся, працюватиму рік задурно й таким чином віддам позичку.
— Сину, річ не в грошах. Йдеться про те, щоб ти був тут і доглядав усе добро. Усе те, що я залишу тобі. Щоб ти знав, як з цим давати собі раду.
— Дайте мені зараз частку цього добра, коли я її потребую. Не будьте, як Пілат, що сховала спадок у зелений мішок і підвісила так, що ніхто не має туди доступу. Не змушуйте мене чекати, доки...
— Що ти сказав?
Раптово, як старий пес випускає з зубів капці, занюшивши сире м’ясо, так і батько скинув прохальний вираз із свого лиця й роздув ніздрі з цікавости.
— Я сказав: дайте мені частку...
— Ні. Не те. Про Пілат і її мішок.
— Ага. Її мішок. Та ви його бачили, хіба ні? Зелений такий, підвісила його до стелі. Називає його своїм спадком. У кімнаті не перейдеш від стіни до стіни, не стукнувшись головою об нього. Чи пам’ятаєте цей мішок?
Мейкон-старший часто закліпав очима, однак опанувався й відповів:
— Моя нога ніколи не ступала в дім Пілат. Одного разу я заглянув туди, але там було темно. Я не побачив нічого, що звисало зі стелі. Коли востаннє ти бачив той мішок?
— Може, дев’ять або десять місяців тому. А в чому річ?
— Ти гадаєш, він і досі там?
— Чому б не мав там бути?
— Ти сказав, що він зелений. Ти певен цього?
— Угу, зелений. Як трава. А що таке? Що вас непокоїть?
— Пілат сказала тобі, що це її спадок, га? — усміхнувся Мейкон, але так роблено, що Дояр заледве розпізнав у цій Гримасі усмішку.
— Ні. Не вона. Це Агар сказала. Я йшов через кімнату до... е-е-е... від стіни до стіни. Я досить високий, щоб зачепити той мішок головою. Ото я вдарився й набив ґулю. Коли я спитав Агар, що в ньому, відповіла: «Спадок Пілат».
— І ти набив ґулю на голові?
— Ага. Наче цеглою. Що хочете робити? Судитися з нею за той спадок?
— Ти вже полуднував?
— Тепер пів до одинадцятої, тату.
— Піди до Мері. Замов там дві порції свинини на рожні. Зустрінемося в парку навпроти «Милосердя». Там попоїмо.
— Тату...
— То йди. Роби, що я тобі сказав. Іди ж бо, Мейконе.
Вони зустрілися в невеликому парку навпроти лічниці «Милосердя», повному дерев, голубів, білок, псів, студентів, пияків, дітей і секретарок. Два темношкірі сиділи на залізній лавці, трохи осторонь найлюднішого місця, але не на краю парку. Обидва були гарно вдягнені, надто гарно, щоб їсти свинину з паперових тарілочок, але цього теплого вересневого дня таке здавалося природним, в ідеальній злагоді з настроєм, який тут панував.
Дояра зацікавило батькове зворушення, але не занепокоїло. Дуже вже багато чого діялося та змінювалося. Крім того, він знав: хай із якої причини Мейкон-старший крутиться й зиркає на всі боки, чи нема нікого поблизу, все одно йтиметься про щось потрібне йому. Не синові. Тепер Дояр міг подивитися на батька холодно та безпристрасно, відколи сів у поїзд і вислухав сумну-сумну материну пісню-оповідь. І досі у вухах лунали її слова: «Яке тобі було лихо від того, що я стояла на колінах?»
У глибині душі, десь там, де ховалося серце, Дояр почувався іграшкою в чужих руках. Якимсь чином усі його використовували чи то для чогось, чи то як щось. Вимудровували, кожне на свій копил, різні ролі для Дояра, робили з нього предмет своїх мрій про багатство, кохання і страждання. Все, що вони звершували, було начебто й на його користь, однак він не потребував ані крихти з тих діянь. Колись давно була довга бесіда з батьком, і після неї син віддалився від матері. А тепер, відверто поговоривши з матір’ю, дізнався одне: ще перед народженням, перед тим як нервові закінчення плода сформувалися в материнському лоні, той плід став причиною суперечок і боротьби. А тепер жінка, яка запевняла, що кохає Дояра понад життя — її життя, насправді ставить коханця понад його життя, адже півроку пробувала звести коханця зі світу. Ну а Гітара! Єдина розумна й надійна людина, яку він знав, здуріла, схибнулась і замість мудрої мови виголошує криваві нісенітниці. Якраз до пари Хмарочосові.