Відьмак. Час Погорди

— Глянь лише на них, відьмаче, — Дійкстра перехилився через балюстраду галереї, з висоти дивлячись на чародіїв. — Як вони, діточки, радісно бавляться. А тим часом їхня Рада власне взяла за жопу мало не весь їхній Капітул і судить тих за зраду, за таємні домовленості із Нільфгардом. Глянь на ту парочку. Зараз вони відшукають собі затишне містечко, а поки скінчать трахатися, Вільгефорц буде висіти. Ах, дивний цей світ…

— Стули пельку, Дійкстро.

Дорога, що вела до Локсії, вгризалася зигзагом сходів в узбіччя гори. Сходи поєднували тераси, декоровані занедбаним живоплотом, клумбами й засохлими агавами в горщиках. На одній із терас, які вони минали, Дійкстра затримався, підійшов до муру, до ряду кам’яних голів химер, із пащ яких дзюркотіла вода. Шпигун нахилився і довго пив.

Відьмак наблизився до балюстради. Море полискувало золотом, небо мало колір ще більше кітчевий, аніж на картинах у Галереї Слави. Внизу він бачив загін відісланих з Аретузи реданців, які чітким строєм прямували до порту. Вони власне переходили через місток, що пов’язував береги скельного розпадку.

Тим, що привернуло раптом його увагу, була самотня кольорова постать. Постать кидалася у вічі, бо рухалася швидко. Й у протилежному, ніж реданці, напрямку. Уверх, до Аретузи.

— Ну, — Дійкстра підігнав його кахиканням, — кому в дорогу — тому час.

— Якщо тобі так треба — то йди.

— Ну певне, — скривився шпигун. — А ти повернешся нагору рятувати твою Йеннефер. І нагалабурдиш, наче п’яний гном. Ходімо до Локсії, відьмаче. Ти що, сумніваєшся чи щось таке? Вважаєш, що я витягнув тебе з Аретузи через довго приховуване кохання? Та ні. Витягнув я тебе звідти, бо ти мені потрібен.

— Для чого?

— Прикидаєшся? В Аретузі вчаться дванадцять панянок з перших родів Реданії. Я не можу ризикувати конфліктом із шановною ректоркою, Маргаритою Ло-Антіль. Ректорка не видасть мені Ціріллу, княжну Цінтри, яку Йеннефер привезла на Танедд. Але тобі — видасть. Коли ти її про те попросиш.

— А звідки це смішне припущення, що я попрошу?

— Зі смішної упевненості, що ти захочеш забезпечити Ціріллі безпеку. Під моєю опікою і під опікою короля Візіміра вона буде в безпеці. У Третогорі. На Танедді вона не в безпеці. Стримайся від злостивих коментарів. Так, я знаю, що спочатку королі не мали щодо дівчини добрих планів. Але це вже змінилося. Тепер стало очевидним, що жива, здорова й у безпеці, Цірі може бути у війні, що наближається, варта більшого, аніж десять хуфців[8] важкої кавалерії. А мертва вона не варта й фунта ганчір’я.

— Філіппа Ейльгарт знає про твої наміри?

— Не знає. Не знає навіть того, що я знаю, що дівчина — у Локсії. Моя колись укохана Філь високо задирає голову, але королем Реданії є, усе ж, Візімір. Я виконую накази Візіміра, інтриги чародіїв мені по цимбалах. Ціріллу я посаджу на «Шпагу» й попливу в Новіград, а звідти поїду до Третогору. Й вона буде в безпеці. Віриш мені?