Відьмак. Час Погорди

— Вліз. Де Йеннефер?

— Благословенні ті, хто не відають, — у голосі Філіппи не було насмішки. — Бо більше вони проживуть. Будь удячним Трісс. Це було м’яке закляття, затьмарення скоро мине. А ти не побачив того, чого не повинен був побачити. Пильнуй його, Дійкстро. Я зараз повернуся.

Знову рух. Голоси. Звучне сопрано Кейри Мец, носовий бас Радкліффа. Стук реданських чобіт. І підвищений голос Тіссаї де Фрьес.

— Пустіть її! Як ви могли? Як ви могли це їй зробити?

— Це зрадниця! — у ніс, Радкліфф.

— Я ніколи в те не повірю!

— Кров не вода, — холодно, Філіппа Ейльгарт. — А імператор Емгир обіцяв ельфам свободу. А ще незалежну державу. Тут, на цих землях. Вочевидь, як виріжуть людей. І цього було досить, щоб вона відразу нас зрадила.

— Відповідай! — Тіссая де Фрьес, емоційно. — Відповідай їй, Енідо!

— Відповідай, Франческо.

Брязкіт кайданів з двімериту. Й співучий ельфійський акцент Франчески Фіндабайр, Маргаритки з Долин, найкрасивішої жінки світу.

— Va vort a me, Dh’oine. N’aen te a dice’n.

— Чи тобі цього вистачить, Тіссає? — голос Філіппи, наче гавкання. — Чи тепер ти мені віриш? Ти, я, усі ми є і завжди були для неї «д’ойне», людьми, яким вона, Ен Сейдхе, нічого не має сказати. А ти, Феркарте? Що тобі пообіцяли Вільгефорц й Емгир, що ти вирішив зрадити?

— Йди до диявола, збочена шльондро.

Ґеральт стримав дихання, але не почув звуку кастету, що зустрічається зі щелепою. Філіппа тримала себе в руках краще за Кейру. Або не мала кастету.

— Радкліффе, забери цих зрадників до Ґарштангу! Детмольде, подай лікоть майстрині де Фрьес. Ідіть. Я зараз приєднаюся.

Кроки. Запах цинамону й нарду.

— Дійкстро.

— Я тут, Філь.

— Твої підлеглі тут не потрібні. Хай повертаються до Локсії.

— А чи точно…

— До Локсії, Дійкстро!

— Як накажете, милостива пані, — у голосі шпигуна прозвучали кпини. — Пахолки своє діло зробили, пахолки можуть іти. Тепер це вже виключно справа чародіїв. А тому і я йду, не зволікаючи, з чарівних очей вашої високості. Дякую за допомогу й співучасть у путчі, не очікував я, але упевнений, що ваша високість збереже мене у вдячній пам’яті.

— Вибач, Сигізмунде. Дякую тобі за допомогу.

— Нема за що, завжди радий допомогти. Гей, Войміре, збери людей. П’теро лишаються зі мною. Решту відведи униз, і хай чекають на борту «Шпаги». Тільки тихцем, навшпиньках, без шуму й скандалів. Боковими коридорами. У Локсії і порту — ані пари з уст! Виконувати!

— Ти нічого не бачив, Ґеральте, — пошепки сказала Філіппа Ейльгарт, дихаючи на відьмака цинамоном, нардом і содою. — Ти нічого не чув. Із Вільгефорцом ніколи не розмовляв. Дійкстра зараз забере тебе до Локсії. Я тебе намагатимуся знайти там, коли… Коли все скінчиться. Я тобі дещо обіцяла вчора, і я дотримаю слова.

— Що із Йеннефер?

— Та в нього манія, — Дійкстра повернувся, шурхаючи ногами. — Йеннефер, Йеннефер… Аж нудно. Не переймайся ним, Філь. Є справи важливіші. Чи при Вільгефорці знайшли, що сподівалися знайти?