Іван Сила на прізвисько «Кротон»

«Чи схожа вона на Терку? — подумки переноситься до неї, айбо замість колишньої милої перед очима стояла Ружена: сувора і лагідна, добра і ніжна, як Терка. — Треба навіки-вічні забути її. Нелегко ото, та мусиш перебороти в собі всю злість і стати у сто раз добрішим, як досі був. Не я винен у тому, не я. Шкода лише, що за вдівця пішла. Той не по любові взяв її, а за руки золоті, за доброту і чемність… Гей, небого, тяжко тобі буде з чужими дітьми. Айбо ти скоришся своїй долі, та й будеш нести свій тяжкий хрест аж до гроба…».

— Чому мовчите? — простягає вона руку. Іван обережно бере її в свою, цілує і горне Ружену до своїх грудей. — Не треба, Іванку, — почала пручатися та знову тулилася до нього, бо не мала сил покинути його, як і він її.

Вони забули про все: і про те, що сюди в будь-яку мить можуть надійти та побачити їх у парі, і про те, що незабаром Івану треба виходити на арену з заключним номером. Все тепер стало незначним і дріб’язковим.

Тільки кохання награвало стукотом сердець величну щиру пісню, котру чули лише двоє, сховавшись від людського гамору.

Мовчали обоє і слухали ту пісню, що бриніла за стуленими вустами.

— Який ви слабий, Іване, — шепнула йому на вухо і глянула в очі, аби пересвідчитися, чи такі вони чисті і ніжні, як були того разу.

— Слабий, Руженко. Айбо для вас я все зроблю, що захочете.

— Пригорніть мене дужче до себе!.. — благає і гладить його кучері.

— Я боюся, — і легенько притулив її до себе.

— Я кажу, що ви слабий! — відскочивши від нього, голосно засміялася. Чомусь зареготався й сам. Сторожко оглянувся, ніби від когось ховався. «Чому вона сміється? З мене? А я з кого сміявся? Гей, ні, отой сміх самохіть вирвався з грудей, бо щастю було тісно у серці…».

Потому знову зустрічалися, кохалися, сміялися…

Перегодя Іван посміливішав. Зайшов одного разу в гардеробну і просто спитав:

— Ти, Руженко, пішла б за мене?

Вона підбігла до нього, приклала теплу руку до чола:

— Температура, здається, нормальна. Що з тобою, колего?

— Ти що, забула моє ім’я?

— Іван Сила! — і раптом посерйознішала. — Ти мене любиш?

— Не знаю. Та коли ми розлучаємося після роботи, переді мною відкривається величезна яма, в котрій я мучуся цілу ніч. Більше я не зможу так, повір мені!.. Я тут дуже самотній…

Ружена замислилась. Обличчя її нагнітилося серйозністю, якоюсь суворістю, стало зовсім не таким, як було хвилину тому. Підвела голову, поправила повісма волосся, що спадало на обличчя.

— Мені треба порадитися з тіткою. Та й самій не завадить добре подумати.

— Тобі одної хвилини досить?

— А ти добре обміркував?

— Добре! — і знову тепло сердець злилося воєдино. — Тебе я вже нікому не віддам — і готово!

— Я й сама не хочу нікого, окрім тебе!..

В цей час Регіна Штаткова повела свого улюбленця в клітку. Отже, один номер залишається до виходу…

Як дивний і незабутній сон, мелькає перед очима той вечір, те, що вже сталося з Іваном…

— Іванку, вас чекають! — вбігла Регіна, бо знала, що він неодмінно буде в Ружени. — Вже прізвище оголосив Грозні.