Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
— Ах, це пан барон! — сказав він по хвилі.
Окружний начальник підійшов до постелі старого. У схожій на цю кімнаті, в приміщенні фонду лаксенбурзьких інвалідів, лежав на катафалку в домовині його дід, вахмістр жандармерії. Окружний начальник ще й досі бачив у своїй уяві сяйво великих білих свічок у півсутінку скорботної кімнати і велетенські підошви чобіт спорядженого в останню дорогу небіжчика. Чи це вже надходить і Жакова черга? Старий трохи підвівся, зіпершись на лікті. Він був у плетеному нічному ковпаку з темно-синьої вовняної пряжі, крізь густі вічка якого просвічував сріблястий чуб. Його гладенько виголене, кістляве, червоне з гарячки обличчя нагадувало пофарбовану слонівку. Окружний начальник сів на стілець біля ліжка й сказав:
— Ну-ну, справи не такі вже кепські — так мені щойно повідомив лікар. Це, певно, катар!
— Достеменно так, пане бароне! — відгукнувся Жак і зробив під простиралом кволу спробу стукнути ногою об ногу. Він трохи підвівся в ліжку. — Прошу вибачити мені! — додав старий. — Завтра, я гадаю, це минеться.
— За кілька днів — неодмінно!
— Я чекаю священика, пане бароне!
— Так-так, — сказав пан фон Тротта. — Він прийде. Маємо доволі часу!
— Він уже йде, — мовив Жак таким тоном, ніби на власні очі бачив, як надходить священик. — Він прийде, — провадив старий; він, здавалося, раптом перестав розуміти, що окружний начальник сидить поруч. — Як помер небіжчик пан барон, — знов заговорив він, — ніхто з нас не знав. Уранці того дня чи, може, за день перед тим, він вийшов на подвір’я і спитав: «Жаку, де мої чоботи?». Авжеж, це було за день перед тим. А на ранок вони йому вже не знадобилися. Зима саме вдарила, дуже та зима була холодна. Мабуть, і я до зими ще перетриваю. До зими вже зовсім недалеко, просто треба трохи потерпіти. Тепер у нас уже липень, отож липень, червень, травень, квітень, серпень, листопад, а до Різдва, я гадаю, можна й вирушати, виступати, чота, кроком руш!
Він замовк і став дивитися великими, блискучими, блакитними очима кудись крізь окружного начальника, наче крізь скло.
Пан фон Тротта спробував обережно вкласти старого на подушку, та Жакове тіло було негнучке й не піддавалося. Тільки голова трусилася й безупинно тремтів на ній темно-синій нічний ковпак. На жовтому, високому й кістлявому лобі блищали дрібні краплинки поту. Окружний начальник час від часу витирав їх своєю хусточкою, але вони виступали знов і знов. Він узяв руку старого Жака, розглядав почервонілу, пошерхлу, суху шкіру на зовнішньому боці кисті й міцному, далеко відставленому великому пальці. Тоді знов легенько поклав руку хворого на простирало, вернувся до канцелярії, наказав черговому покликати священика й сестру-жалібницю, залишив панну Гіршвіц коло недужого, звелів подати собі капелюха, ціпок і рукавички і, такої незвичної для нього пори, подався до міського парку, на подив усім, хто там на той час був.
Та невдовзі з-під густого затінку каштанів його знову потягло додому. Коли він підійшов до своїх дверей, то почув срібний звук дзвоника: неподалік був священик зі святими дарами. Пан фон Тротта скинув капелюха, схилив голову й завмер перед входом. Декотрі перехожі й собі зупинилися. Аж ось священик вийшов з будинку. Кілька цікавих зачекали, поки окружний начальник зник у коридорі, рушили слідком і дізналися від канцелярського службовця, що Жак помирає. Його в містечку знали. І присвятили старому, що розлучався з цим світом, кілька хвилин шанобливого мовчання.
Окружний начальник навпростець перетнув подвір’я і вступив до житла вмирущого. У кухні він довго роззирався, де б покласти капелюха, ціпка й рукавички, і врешті прилаштував усе те на поличці, між каструлями й тарілками. Він вислав з кімнати панну Гіршвіц і сів біля ліжка. Сонце стояло вже так високо в небі, що залило своїм промінням усе широке подвір’я окружного управління і пробилося крізь вікно до Жакової кімнати. Коротка біла фіранка висіла тепер на вікні, як весела, осяяна сонцем фартушина. Бадьоро й без угаву щебетала канарка. Голі, чисті дошки підлоги жовтіли в сонячному сяйві. Широка, ясна сонячна смуга прослалася в ногах постелі, і долішня частина простирала стала від того сліпучо-, просто небесно-білою; а сонячна смуга на очах посувалася вже й по стіні, під якою стояло ліжко. Часом залітав на подвір’я лагідний вітрець, пробившись крізь кілька дерев, що росли у дворі попід муром, були майже такі старі, як і Жак, а може, ще старіші, і щодня ховали його від пекучого сонця у своєму затінку. Вітрець налітав, і крони дерев шелестіли, і Жак, здавалося, це знав, бо він трохи підвівся в ліжку й попросив: