I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Глава чотирнадцята

Виринувши з-за хмар, я побачив унизу темне місто.

Буря вщухла, але наробила багато лиха. Світилися лише ті ліхтарі, що живилися від автономних джерел. Вдалині довгими ланцюжками протягнулися злітно-посадкові смуги единбурзького аеропорту. На рейді затоки мерехтіли різнокольоровими вогниками гігантські океанські контейнеровози та американський авіаносець «Німіц». Королівський замок, що у хвилях світла кожну ніч плив над містом, теж був темним.

Я поволі опускався на площу перед замком, де зазвичай відбувалися військові паради, або, як кажуть шотландці, «тату-шоу». Та тільки чоботи мої торкнулися землі, навколо вибухнуло яскраве світло, а повітря сколихнув шалений рев.

У світлі прожекторів я стояв посеред площі, обличчям до центральної брами замку. Ліворуч від мене гула і скаженіла трибуна, вщерть заповнена дикими потворами. Були тут і пухирчаста жаба із синюшною відьмою, і в’юнкий пан у тюрбані, і чумні підлітки, і пацюки — гомосєкі. І міс Космо, і Доріан, і Білл Гейтс у костюмі ельфа, і Даміан Хьорст, і Чарльз Саатчі, а ще їхні друзі — кінозірки, поп-артисти, кицьки з м’якими лапами, чорний баран з іклами, як у кабана, росомахи з ведмежими тулубами.

Подивившися праворуч, я побачив лише поодиноку постать. Це була Катерина в національному українському вбранні. На грудях її виблискували яскраво-червоні коралі й срібні дукачі, а голову прикрашав розкішний вінок із жита, соняхів, волошок та маків. Самотня сиділа в самому центрі трибуни, поклавши руки на коліна.

І раптом повітря, як завісу в храмі, розідрали потужні звуки крейзанутої електрогітари. То були перші акорди всесвітньовідомої композиції гурту AC/DC «Highway to hell».

З брами Королівського замку в клубах диму й спалахах вогню, наповнюючи повітря запахом сірки, назустріч мені рухався мій ворог.

Ось яким він був: Вогонь виривався у нього з пащі і два покручені роги здіймалися над його головою. Між ними куражились язики синього полум’я. Все тіло його було закуте в чорний шкіряний комбінезон, і довгий плащ у вигляді американського прапора вився за спиною. Чорні рукавиці були в нього на лапах, а крізь них проривалися гострі пазурі. Взутий він був у важкі, підковані металом, чоботи. Чорна шкіряна маска закривала морду, а крізь прорізи для очей дивилися на мене два мутно-сірих ока. На кого він був схожий, мій ворог? На величезну мавпу, що тримала в лапах добре вигострений срібний серп.

Я зосередив всю свою увагу на ньому, пригадавши першу заповідь Воїна: «Майбутнього нема. І минулого нема. Є тільки тут і зараз».

— Вітаю тебе, Хохол! — вирвався з його пащі хрипкий голос. — Готуйся, то прийшов твій кінець!

— Ну, по-перше, я не хохол, а українець! Запам’ятай це, підарасе! — відповів я, поправляючи чуба. — А от кому з нас прийшов кінець, нехай виявить цей герць. Чи готовий ти битися чесно і до кінця?

— Ти спитай це в себе, сцикло. І запам’ятай: не той підарас, що в жопу дає, а той — хто не дає, але всього хоче! Значить, ти і є — підарас!

Як водиться за звичаєм герцю, він спершу розпочав бійку на словах, почавши з образ у мій бік. Я мусив відповідати.

— Вибач, я не зовсім розумію, яким ти місцем розмовляєш? Якщо ти робиш це дупою, то значить там у тебе голова. А якщо в тебе на місці голови дупа, то про що з тобою говорити?

— Гадаю, ти вже мрієш, аби я утнув твої яйця оцим серпом? — здійняв він угору сріблястий півмісяць.

— Боюся, що скоріше я тобі встромлю в дупу обушок оцієї сокирки, — здійняв я вгору гуцульську бартку. Готуй вазелін, їбучий!

— Бережи яйця, дрімучий!