Теорія літератури

А в іншій праці він, уже не цитуючи Ніцше, дає цілком ніцшеанську характеристику Тараса Шевченка. «…І тепер поет коли не зрозумів ясно, то бодай відчув це, що ідеал як такий — це власність не загальнолюдська, а вищих одиниць. Відчув це, що він мусить бути дуже самотнім у житті, коли не в житті щоденному, то в своїх поривах, у своїх злетах. Йому хотілося думкою сягати неба, піднестися понад грубу дійсність, віддатися леліянню своїх мрій, хотілося такого льоту, який би на землю приніс об’єднання, красу»[272]. Далі він додає, що творчість — це протиставлення себе всім[273]. Ще в одній статті про Шевченка зазначається, що індивідуальність поета божественна: «Його Бог — це його ціла індивідуальність, його я, його єство, його душа, його почування та ідеали, його геній!»[274] Євшан пише про те, як історія поступово витворювала тип «вищої» людини, в даному випадку це — Шевченко. В концепції Шевченка, отже, підкреслені його самотність (самотність генія, вищої особи, надлюдини), його світова скорбота, його порив до краси, його конфлікт з юрбою. Євшан акцентує не раціональну, інтелектуальну основу творчості Шевченка, а чуттєву, інстинктивну, містичну, що добре узгоджується з антиінтелектуалістичною тенденцією в Ніцше.

В осерді ніцшеанського дискурсу Євшана лежить ідея індивідуалізму, сильної самодостатньої особи. Індивідуалізм для Євшана (як і для інших теоретиків «Української хати») — основа націоналізму. Тільки сильна особа може дати основу сильній нації. В широкому суспільно-політичному сенсі ця тема була скоріше темою Андрія Товкачевського, який писав, так само спираючись на Ніцше: «Ж а д о б а  т в о р ч о с т і  с у с п і л ь н и х  ф о р м  ж и т т я  — от істота нової індивідуальності; вільна громада — це її мета, її місія»[275]. Проблема свободи індивідуальності вирішувалася в такий спосіб, що свобода в кінцевому результаті ставала не метою, а засобом.

Мотив Євшана в цій поліфонії ніцшевських впливів пов’язувався з творенням нової культури. В програмній статті «Проблеми творчості» Євшан, по суті, говорить, що проблеми творчості — це проблеми індивідуалізму. Правдива творчість шукає ідеал, який є ідеалом великої й гармонійної індивідуальності, «за якими тужив» Русо, Ґете, Шопенгауер і Ніцше. І далі: «В тому Ніцше і бачить вагу поета як показчика будучності, що він творить — як колись артисти творили образи богів — образ гарної людини і вишукує ті місця в модерному світі, де в житті була б можлива така велика душа. Отаку естетичну культуру, проповідувану її творцями, я маю на думці, — її потреба являється великою для всіх, хто не загубив ще своєї душі в службі так званої життєвої практики, хто не став ще людиною, яка кермується тільки досвідом та поклоняється грубому матеріалізмові»[276].

Отже, завданням «штуки» є виховання індивідуальності, людської одиниці, яка пізніше могла б змінити життя суспільства. Тільки діставши таких художників, саме мистецтво почне промовляти вже не до одиниць, а до загалу. Крім того, Євшан, переймаючи ніцшевський антиутилітаризм, заперечує прагматизм, матеріалізм сучасного суспільства. Але непомітно для себе Євшан схвалює утилітаризм мистецтва, так палко засуджений ним у народництві. Тут він, як і ціле покоління «Української хати», потрапляє до теоретичної пастки, з якої йому так і не вдалося виплутатися. Євшан упевнено цитує Ніцше, відповідаючи на народницьку позицію Грінченка: «Мистецтво не єсть для самої боротьби, але для павз і спочинку перед і серед неї…»[277] І водночас у сусідньому абзаці чи наступній статті говорить про покликання вищих одиниць виховувати й вести загал. Він пропонує вкрай утилітарне визначення літератури: «Література се ще не сама боротьба за визволення, але велика сила, яка помагає в боротьбі за визволення. Се краса протесту, краса бунту проти насильства і найтяжчого рабства, яке єсть: рабство духа»[278].