Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Чи можна вважати випадковістю, що саме в ті дні прибув великий театр ілюзій, чудовий паноптикум, і став табором на площі Св. Трійці? Я віддавна передбачав це і, сповнений тріумфу, оголосив про це Рудольфові.

Був вітряний і зляканий вечір. Збиралося на дощ. На жовтих і невиразних обріях день уже готувався до від’їзду, квапливо натягував непромокальні сірі покривала над табором своїх возів, що валкою тяглися до пізніх і холодних замеж. Під уже напівопущеною тьмяною завісою виглянули ще на мить далекі й останні шляхи заходу сонця, що спадали великою та пласкою, безконечною рівниною з безліччю озерець та інших віддзеркалень. Жовтий і вражений, уже приречений відблиск ішов від тих світлих шляхів навскіс через півнеба, завіса спадала швидко, дахи відблискували блідо і мокро; стемніло, і відтак почали монотонно співати ринви.

Паноптикум уже був яскраво освітлений. У тому сполоханому і квапливому присмерку темні людські силуети, накриті парасолями, прагнули у споловілому світлі занепалого дня проштовхатися до освітленого наметового передсіння, де з пошаною вручали оплату глибоко декольтованій кольоровій дамі, яка виблискувала прикрасами і золотою пломбою в зубах, — живий бюст, зашнурований і наквецяний, що незрозуміло губився низом у тіні оксамитних заслон.

Через відхилену завісу ми увійшли до яскраво освітленого простору. У ньому було вже людно. Групи у плащах, мокрих від дощу, з настовбурченими комірами, мовчки снували з місця на місце, призупиняючись у тісних півколах. Серед них я легко розпізнав таких, які вже лиш позірно належали до того самого світу, а насправді провадили осібне, репрезентативне і забальзамоване життя на п’єдесталі, життя, виставлене напоказ і по-святковому порожнє. Вони стояли у лячному мовчанні, одягнуті в урочисті сурдути, анґлези[159] і жакети з доброго сукна, вшиті якраз на них — страшенно бліді, з плямами від останніх хвороб, на які померли; їхні очі блищали. В їхніх головах уже віддавна не було жодної думки, тільки навик демонстрування себе з усіх боків, звичка показувати своє порожнє існування, що підтримувала їх останнім зусиллям. Вони давно вже мали б лежати в ліжках, прийнявши ложечку ліків, загорнуті у свої холодні простирадла, із заплющеними очима. Зловживанням було так пізно вночі тримати їх на їхніх вузьких постаментах чи у кріслах, де вони сиділи зафіксовано в тісному лакованому взутті, на відстані далеких миль від свого давнього існування — з очима, що блищать, але цілком без пам’яті.

У кожного з них висів з рота, вже мертвий, ніби язик задушеного, їхній останній крик — відтоді, як вони покинули божевільню, де перебували певний час, ніби в чистилищі, визнані за маніяків, перш ніж увійти в оці остаточні стіни. Так, це не були справжні й цілком автентичні Дрейфуси, Едісони та Луккені[160], до певної міри це були симулянти. Може, вони насправді були божевільні, піймані на гарячому в мить, коли на них зійшла та осяйна ідея-фікс, коли їхнє божевілля було протягом якоїсь хвилини істиною і — майстерно виправлене — стало стрижнем їхнього нового існування, чистим, як елемент, кинуте цілком на ту єдину карту і вже незмінне. Вже відтоді вони мали єдину думку в голові, ніби знак оклику, і стояли на ній однією ногою, наче зафіксовані на піврусі в польоті.