Затемнення

Я не знала, що на це сказати.

Він розплився в усмішці.

— Моя напівоголеність тебе хвилює?

— Ні.

Джейкоб знову засміявся, і я обернулася до нього спиною, аби зосередитися на посуді. Мені лишалося сподіватися, що Джейк зрозуміє: я почервоніла через сум’яття від власного дурного розуму, а не через його запитання.

— Ну, час братися до роботи, — зітхнув він. — Не хочу, щоб у нього був привід сказати, ніби я сачкую.

— Джейкобе, це не твій клопіт…

Але він жестом мене перебив.

— Я тут працюю на добровільних засадах. А тепер скажи, де запах цього незваного гостя найсильніший?

— Гадаю, у моїй спальні.

Він примружив очі. Було схоже, що йому, так само як і Едвардові, це зовсім не сподобалося.

— Я повернуся за хвилину.

Я взяла тарілку і почала її методично драїти. Запала тиша, й окрім шкрябання пластикових ворсин щітки по керамічній поверхні не було чути жодних звуків. Я намагалася вловити що-небудь із верхнього поверху — скрипіння підлоги, клацання дверей. Але нічого. Раптом я втямила, що мию одну тарілку довше, ніж потрібно, і постаралася зосередитися на своєму занятті.

— Хух! — вимовив Джейкоб за моїм плечем, знову мене перелякавши.

— Фу, Джейку, ну скільки можна!

— Вибач. Зараз… — Джейкоб узяв рушника і вимочив воду, яку я знову з переляку вилила не себе. — Давай допоможу. Ти митимеш, а я полоскатиму і витиратиму.

— Гаразд, — я простягнула йому тарілку.

— Піймати запах було легко. До речі, твоя кімната смердить.

— Я куплю освіжувач повітря.

Він засміявся.

Декілька хвилин у дружній тиші я мила посуд, а він його витирав.

— Можна тебе дещо запитати?

Я простягнула йому чергову тарілку.

— Це залежить від того, що ти хочеш дізнатися.

— Будь ласка, не подумай, що я нариваюся на скандал або щось у цьому роді, — мені чесно просто цікаво, — запевнив мене Джейкоб.

— Гаразд. Питай.

Декілька секунд він вагався.

— Як це — зустрічатися з вурдалаком?

Я закотила очі.

— Ліпше не буває.

— Я серйозно. Тебе не турбує сама думка про це? Тебе це не лякає?

— Ні.

Він мовчки узяв із моїх рук миску. Я зиркнула на його обличчя — воно супилося, нижня губа закопилилася.

— Щось іще? — запитала я.

Він поморщив носа.

— Ну… я хотів запитати… чи ти… ну, знаєш, його цілувала?

Я засміялася.

— Так.

Він здригнувся.

— Пхе.

— Кожному своє, — промурмотіла я.

— А тебе не лякають ікла?

Я ляснула його по руці, оббризкавши мильною водою.

— Годі, Джейкобе! Ти ж знаєш, що у нього немає ікл!

— Ще й як знаю.

Я зціпила зуби і почала немилосердно шкребти щіткою ніж для м’яса.

— А можна ще одне питання? — мовив він обережно, коли я передала йому ніж. — Знову ж таки, просто цікаво.

— Гаразд, — гаркнула я.

Вертячи ножа в різні боки під струменем води, він пошепки промовив:

— Ти сказала, кілька тижнів… Коли саме?… — йому забракло духу, щоб закінчити.

— На випускному, — прошепотіла я у відповідь, з острахом зазираючи йому в обличчя. Чи не вибухне він, як минулого разу?

— Так скоро, — видихнув він, заплющивши очі. Це прозвучало радше як тужба, а не як запитання. М’язи на його руках напружилися, плечі закостеніли…

— Ой! — зойкнув він. За мить до цього в кухні було так тихо, що від вигуку я підскочила майже на фут[12] у повітря.

Його права рука з силою обхопила лезо ножа. Він розчепив пальці, і ніж стукнувся об кухонну стійку. Довгий глибокий поріз тягнувся через усю долоню. Кров струменіла по пальцях і скрапувала на підлогу.

— А, хай тобі! Ой! — бідкався Джейкоб.

У мене запаморочилося в голові, і шлунок підкотив до горла. Я вчепилася однією рукою за стійку і, зробивши ротом глибокий вдих, зусиллям волі взяла себе в руки, аби бодай якось допомогти.

— О ні, Джейкобе! Хай йому грець! Ось, візьми, замотай руку! — я простягнула кухонний рушник, жестом показуючи на його долоню.

— Нічого страшного, Белло, не хвилюйся за це.

Кімната попливла у мене перед очима. Я ще раз глибоко вдихнула.

— Не хвилюватися?! Та ти ж розкраяв собі руку!

Він проігнорував рушник, який я йому простягнула, натомість підставив поранену руку під кран. Вода, яка збігала, була червоною. У голові знову запаморочилося.

— Белло, — мовив він.

Я відвела погляд від рани і глянула йому в обличчя. Воно було насуплене, але його вираз цілком спокійний.

— Що?

— У тебе такий вигляд, наче ти зібралася на той світ, а ще ти обкусала всі губи. Зупинись. Розслабся. Дихай глибше. Зі мною все гаразд.