Сповідь відьом
- Автор: Харкнесс Дебора
- Серия: Всі душі #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1276-6
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сповідь відьом». Краткое содержание книги:
— Усе. Годі, — рішуче урвала суперечку я. — Метью Клермона я ближче до себе не підпускатиму, і можете не переживати через те, що я знову порпатимуся в якихось зачаклованих манускриптах. Але з Оксфорда я не поїду, і це моє рішення — остаточне.
— Гаразд, — погодилася тітка. — Але якщо ситуація погіршиться, то звідси ми мало що зможемо зробити, щоб допомогти тобі.
— Знаю, Саро.
— А наступного разу, коли тобі підсунуть щось магічне, поводься як відьма, якою ти і є насправді, а не як переполохана дурнувата людина. Не ігноруй це і не намагайся переконати себе, що то тобі просто ввижається.
Войовниче невігластво та навмисне ігнорування надприродного займали перші місця у Сариному списку найгірших пороків простих людей.
— Якщо тобі трапиться щось магічне, постався до нього з належною повагою, а якщо чогось не зрозумієш, звертайся до нас по допомогу.
— Обіцяю, — швидко погодилася я, щоб уже закінчити розмову. Та Сара ще не все сказала.
— Ніколи не думала я дожити до того дня, коли представниця роду Бішопів покладатиметься на захист із боку вампіра, а не на власні сили, — проговорила вона. — Напевне, моя мати в могилі перевернулася. Ось що трапляється, якщо відмовлятися від свого єства, Діано. Ти вскочила в халепу, і сталося це тому, що тобі здалося, наче ти зможеш не зважати на свою спадщину. А так не буває.
Різкість та в’їдливість Сари псували атмосферу в моїй кімнаті ще довго після того, як я поклала слухавку.
Наступного ранку я трохи розім’ялася, виконуючи вправи з йоги, і зробила собі чаю. Ванільно-фруктовий аромат подіяв на мене заспокійливо, він достатньо добре бадьорив, щоб я не задрімала вдень, бо потім би цілу ніч очей не скліпила. Я загорнула порцеляновий чайник у рушничок, щоб зберегти тепло, і понесла його до крісла біля каміна, де зазвичай віддавалася глибоким роздумам.
Заспокоєна звичним ароматом чаю, я сіла, спершись підборіддям на коліна, і почала неквапливо аналізувати минулий тиждень. І хоч який би його момент я не брала, я однаково поверталася до останньої розмови з Метью Клермоном. Невже мої зусилля втримати магію поза межами свого життя так нічого й не дали?
Коли раніше моя дослідницька робота наштовхувалася на якусь проблему, я зазвичай уявляла перед собою білий стіл, блискучий та порожній, а потім розкладала на ньому відомі мені факти у вигляді компонентів головоломки, які треба було скласти докупи. Це послаблювало напруженість і скидалося на гру.
От і тепер я вивалила на стіл усе, що назбиралося за минулий тиждень: «Ешмол 782», Метью Клермона, скороминущу увагу Агати Вільсон, відьмака у твідовому костюмі, мою схильність ходити із заплющеними очима, істот у Бодліанській бібліотеці, «Нотатки та загадки», які я у магічний спосіб зняла з полиці, і заняття в Аміри. Я перемішала ці яскраві шматочки і, з’єднавши декотрі з них, спробувала утворити осмислений малюнок. Утім, тут зяяло надто багато дір, тому загальна картина не складалася.
Інколи я брала навмання той чи інший факт, це допомагало інтуїтивно віднайти найголовніше. Уявивши, що торкнулася руками стола, я витягнула одну фігурку, сподіваючись побачити в ній «Ешмол № 782».
Але натомість на мене втупилися чорні очі Метью Клермона.
Чому ж цей вампір має таке важливе значення? Раптом шматочки моєї головоломки закружляли самі по собі, утворюючи схеми, які мені важко простежити. Я уявила, що ляснула рукою по столу — і шматочки припинили свій танок. У моїх долонях з’явилося знайоме відчуття поколювання.
Це вже було не схоже на гру. А на магію. І якщо це було так, то виходило, що я використовувала цей магічний прийом іще у школі, потім в університеті, й ось тепер — під час дослідницької роботи. Але не було в моєму житті місця для магії, і я рішуче відмовилася визнавати, що — хоч і мимовільно, — але постійно порушувала мною ж встановлені правила.
Наступного дня я увійшла до бібліотечного гардероба в звичний час, піднялася нагору, і, звернувши за ріг біля столика замовлень, внутрішньо приготувалася побачити ЙОГО.
Та Клермона в залі не було.
— Ви щось хотіли? — спитала Міріам неприємним дратівливим голосом, і підвелася, скреготнувши стільцем по підлозі.
— А де професор Клермон?
— Поїхав на полювання, — відповіла Міріам, неприязно блиснувши на мене очима. — До Шотландії.
«На полювання!» У мене клубок підкотився до горла.