Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Це шо, вам сонце голову пече, що ви в шапках? — спитала вона презирливо і аж захиталася, запишавшись.

— Га? — спитали Петя й Вовка Паразит, спиняючи драбину.

— Питаю, чи вам тут сонце голову пече, що ви у шапках? — спокійно повторила жіночка.

— Нє, це шоб нам на голови глина не сипала, — сказав Петя.

— То це ви такі мастєра, що нову нам побілку поколупать хочете? — ще спокійніше спитала жіночка і знову аж захиталася, пишаючись.

— Не мішайтесь, женщина, йдіть своєю дорогою, — сказав Петя.

— Гм, піду директорші скажу, — мовила зневажливо жіночка і попливла, майже не торкаючись взувачкою-капчиками підлоги. — Тоже мені мастєра! Гнати б вас одсюда!

— Стій! — сказав Вовка Паразит. — Ну, не дають зарази работать!

— Да, це таке уїдливе, шо й мене розволнувала, — сказав Петя і раптом визвірився на Юрка. — Ти не тримайся за вірьовку, а підтягуй. Тоже знайшов лафу!

— А я й підтягую! — ображено мовив Юрко Ворона.

— Ге-ге! — засміявся, показуючи жовті зуби без кількох спереду, Вовка Паразит. — Недаремно його Вороною звуть. Ну шо, взялися?

Вони знову повели драбину, як гранд-даму, але й цього разу в отвір люка вона не потрапила.

— Тримай, чого гав ловиш! — крикнув Петя на Юрка.

— Безрукий, чи шо! — озвірився й Вовка Паразит.

— По-моєму, це ви безрукі, — сказав ображено Юрко Ворона. — Я роблю як слєдує!

Драбина хиталася біля стелі. Височенна драбина біля височезної стелі. І у стелю врізано люка, і люк той зачинено, і дядькам конче треба було в нього потрапити. І вони старалися, але поки що даремно, і сонце лилося потоком у вікна, і грали на підлозі сонячні калюжі. І проходили вряди-годи через залу якісь люди. Отак відчинять вхідні двері, гримнуть ними і йдуть мимо, розвертаючи до дядьків голови. І обличчя в цих людей — як маски, а може, в них немає облич, а тільки розгладжені площини без очей, носа та вуст. І всі вони перебредають через сонячні калюжі, прямкують до других дверей, щоб зникнути в них. А в одній із калюж знову зупиняється той із заячою губою, з благими очима і з ріденьким, приклеєним до лисини чубчиком на грушоподібній голові — дивиться на трьох дядьків, і очі його стають ще благіші, бо він цим трьом, може, й співчуває, а може, хоче допомогти їм та не зважується. І невідь-звідки і від чого з’являється в залі пилюка, яка сяє в сонячних стягах, між золотих отих риз, крутиться й грає разом із нерозвіяним димом, бо в зубах у Петі та Вовки Паразита знову куряться цигарки.

— Да, роботка в нас — не мйод! — сказав Вовка Паразит.

— Проходьте, гражданін, не мішайте! — мовив чоловічку Петя.

«Гражданін», однак, мов і не чув. Сяяв тільки до цих трьох благими очима і сумовито всміхався. Повільно хиталася біля високої стелі драбина. Три обличчя серйозно напружені, замурзані три обличчя під трьома кепками — три сірі маски.

— Підтримуй з-під низу! — каже Юрко.

— А ти лучче за вірьовку тягни! — огризається Вовка Паразит.

— Тримай ти, чорт забирай! — кричить Петя, і луна злякано б’ється об стіни, як пташка, котра залетіла в храм.