Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Історія перша.

Велика до стелі драбина

Не, відаю, чому саме ця невелика історія так міцно запала мені до пам’яті, та й чи була вона насправді, чи це тільки історія зі сну; зрештою, все наше життя минуле — сон, і те, що від нього залишається, ніби уривки привидь. Світ котить свої хвилі, тільки частково нас покриваючи, і з нами живе не цілий світ, а його клаптик, і ми освітлюємо його своєю свідомістю й присутністю, але досить нам піти чи поїхати з того місця, і воно вже перетворюється в сон, в образ, що тільки ледь-ледь у нашій пам’яті бовваніє, в решті ж світу ми відсутні — ось у чому перша ознака непевності будь-якого існування. Спогади — це і є висвітлення отих місць і часу, в яких уже нас нема, через те усілякі спогади сумні, і де вже тут дітися!

Отже, й це видження, яке незвідь-чому мене не покидає (до речі, в пам’яті не завжди залишаються речі конче важливі, конче значущі, більше їх принагідних), прохлюпується до мене з глибокого мороку: бачу споруду, переобладнану в будинок народної творчості чи щось таке — все відбувалось у порожній залі, яку щойно побілено; вапно вже висохло, підлогу помили, але не внесли ще стільців чи сидінь, ще й не зроблено підвищення для сцени, було лишень видовжене порожнє приміщення, і стояла в ньому драбина, власне, її намагалися встановити три замацьорені чоловіки, які мали на головах кепки, один із них не поголився, в другого попідпухали очі, а в третього лице було червоне й кругле, із відвислим підгарлом. Обличчя в чоловіків поважні й трохи набурмосені, бо виконували вони вкрай важливу роботу; драбина — височезна, і вони конче хотіли її поставити, щоб оперлась об стелю (ну так, не об стіну, а стелю), саме в тому місці, де був невеликий отвір-люк, як і стеля, забілений, люк урізувавсь у стелю, а робітники намагалися вставити драбину саме в той лаз. Ніяк не могли потрапити, бо драбина хиталася, її треба було підтримувати, щоб не впала, отож тримали її ці три чоловіки в кепках на звісі. Підводили вершка драбини до отвору в стелі, голосно покрикували й лаялися, але драбина ніяк не хотіла ставати, вершок її коливався, а мала стати вона навкоси, була-бо вища стелі.