Українське письменство

В цій брошурці автор зібрав докупи цілий ряд своїх статей, що з’явились в свій час на сторінках «Ради» і «Украинской жизни». В цих статтях він розглядає і послідовно руйнує всю арґументацію д. Струве, починаючи з філологічних і кінчаючи економічними доказами. Не можна сказати, щоб роль була вдячна. Мимоволі доводиться повторювати аксіоми, говорити речі всім відомі — що кожна культура витворюється свідомо, а не росте сама собою, що українці зовсім не такі ледачі і нездатні до торговельних операцій, як їх уявляє популярне думання руського інтеліґента, що російська культура не є загально-руська, а вигадане д. Струве «koine» — простісінька фікція, «мечта, атмосфера», як говорить хтось із чеховських героїв, — і т. д. і т. д. без кінця-краю.

Треба визнати, що автор з славою вийшов зі свого важкого становища. Він не потонув в «загальних місцях», а з властивим йому публіцистичним хистом знайшов нові приклади, нові ілюстрації, і тому його статті прочитають свідомі елементи — з цікавістю, а несвідомі — з великою користю для себе.

Тези, виставлені д. Єфремовим в більшості випадків — є «символ віри» всього українського громадянства; тільки подекуди автор висловлює думки, що належать йому чи то особисто, чи то як ідеологові певних громадських течій. Деякі з цих думок викликають сумніви. Як, певно, пам’ятають читачі, Струве, закликаючи до енергійної боротьби з українським «партикуляризмом», висловив думку, що економічний розвій країни і тісно з ним сполучений зріст впливу городської культури ведуть українські народні маси до повної денаціоналізації. Звичайно, Струве прибільшив значення міста; але Єфремов, відповідаючи йому, перегнув, як то кажуть, палицю в протилежний бік і виступив з рисковитою теорією культурної залежності міста від села. Він каже: нехай міста денаціоналізуються, у нас зостається ще національно дуже і здорове село — з цього села будемо дожидатись національного порятунку. Цей погляд на село, як на таку скарбницю народного духу, що й вичерпати її не можна, це звертання до народу і народного національного духу здаються нам за наших часів певним анахронізмом. Де в наші часи автор знайшов підстави такої непохитної віри в село?

І ще одна увага. Д. Сергій Єфремов дуже щедрий на гострі полемічні випади. Звичайно, наша літературна етика дозволяє в полеміці заходити часом дуже далеко, а д. Єфремов ніколи не переходить поза межі дозволеного, але нам, проте, прикро бачити, що проти Струве автор уживає тієї самої зброї, що на Меншикова або Савенка. Правда, російський ліберал, колишній марксист в ролі «недвусмысленного» борця з культурним рухом — видовище зовсім не миле, але нам здається, що все-таки не слід ставити його на один щабель з казенними борзописцями. Вже одно те, що Струве викладає свої думки, а не «виды и соображения начальства», не дозволяє нам так безоглядно «вішати собак» на його ім’я, як на ім’я якогось Савенка.