Теплі історії в конвертах

— Ну й знатні ж у вас вареники, тітко Ганно! Мабуть, із білими грибочками?

— Які там білі, синку! Це ж моримухи!

Микола зблід. Останній вареник, мов миша у нірці, причаївся десь у стравоході. Ледь добрів додому і одразу зліг. Що вже бідна мати не робила: і відваром із льону та вільхових шишок напувала, і свяченим зіллям підкурювала, і в коноплі брати лежачого носили.... Усе дарма. Микола лежить, стогне та прощається з усією родиною, бо каже, що остання година його вже прийшла.

На третій день звістка про Миколину хворобу долетіла й до Василя. Прийшов провідати друга та не з порожніми руками, а з дзбаночком вареників. Лишень поріг переступив, а Микола в крик:

— Геть із моїх очей! Це твоя матінка мене отруїла, бо знає, що ти теж за моєю Марусею сохнеш! Мабуть, разом із нею мухомори збирав для вареничків своїх клятих!

— Миколо, побійся Бога, які мухомори?

— Тітка Ганна сама зізналася, що моримухів у вареники понапихала.

— Ха-ха-ха-ха! Моя мати моримухами називає підосичники! Батько щодня з лісу приносить їх повні козуби, а матері набридло чистити й варити, то зі злості моримухами підосичники й прозвала.

— Ти... ти... правду кажеш? — хворий ураз скочив на ноги.

— Грім би ня забив, як брешу!

А за годину Василь та вся Миколина родина залюбки ласували варениками з «моримухами»!

Будь завжди відважною, моя люба!