Валеріан та місто тисячі планет
- Автор: Голдэн Кристи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: «Видавнича група КМ-БУКС»
- ISBN: 978-617-7498-59-8
- Переводчик: Олег Грицаєнко
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Валеріан та місто тисячі планет». Краткое содержание книги:
Маю в серці чомусь…
А потім, викликавши цілий обвал почуттів у Валеріановій душі, вона перевтілилась у Лорелін.
— Я цілунку боюсь, — прошептала вона.
Валеріан приголомшено дивився на неї. І звідки вона дізналась? Перед ним була Лорелін, до останньої її світло-русявої волосинки, вигину рота й навіть запаху, що належав тільки їй і більше нікому.
І він тримав її в руках. Жагучу, з трохи розсунутими губами, широкими блакитними очима. Вона бажала його. Усе, що йому залишалося, — це нахилити голову, обвити її руками і пригорнути до себе.
Він вивільнив руку й поліз до ременя, а потім одним легким рухом натиснув кнопку на зброї, і та знову стала видимою. Він підніс її до скроні «Лорелін». Її блакитні очі широко розчахнулися від жаху.
— А хочеш, я скажу тобі тепер, про що справді думаю? — голос Валеріана був холодним, навіть жорстоким.
Фальшива Лорелін відсахнулася, пройнята страхом, і почала кричати. Її тіло знову змінилось, але цього разу — не на тіло чарівної жінки. Танцівниця кабаре розтанула й перевтілилась у світло-блакитну прозору драглисту масу. Три руки без кісток з трьома пальцями на кожній метлялися й розмахували в повітрі, а двоє великих очей, в яких було трохи більше блакиті, ніж у решті тіла істоти, квапливо блимали. Настрашений гламопод прибрав своєї природної подоби.
— Гей, — вигукнув Валеріан, — припини кричати.
Але було запізно. Увірвавшись до театру, Джоллі вмить оцінив ситуацію, кинувши погляд на пістолет у Валеріановій руці.
— Я ж тобі казав, приятелю, жодної зброї! — гарикнув він і поліз по власну зброю. Та не встиг її витягти, як Валеріан двічі вистрілив. Потому розвернувся до гламопода й побачив роздратоване обличчя міністра оборони.
— Майоре Валеріан, пропоную вам опустити зброю, — наказав йому «міністр».
Але Валеріанові набридли ці ігри. Вистава закінчилася. Вона закінчилася тієї миті, коли ця істота вирішила вдати з себе Лорелін.
Він націлив зброю на гламопода.
— А тобі я пропоную сісти.
Воно підкорилося, шльопнулося в одне з крісел і миттєво перетворилося на п’ятирічного чорнявого хлопчину з широкими блакитними очима, сповненими страху.
— Прошу вас, — хлипав хлопець, — не треба, не робіть мені боляче!
Валеріан витріщився на нього. Він був уражений, йому було трохи млосно. Ніби хтось ударив його в сонячне сплетіння.
— Що це ще за чортовиння?
Але він знав. Він знав.
Той хлопець дивився на нього вгору очима, які Валеріан упізнав.
— То ж ти сам, коли тобі було п’ять років. Ти ж не застрелиш себе самого, еге ж?
Валеріана охопила буря емоцій. «П’ять років». Він утратив матір, а з нею — і чистоту щодо багатьох речей. На нього звалилися потворні відкриття й жорстока реальність, запустивши ланцюг його власних перетворень — з Валентина Твейна у Валеріана, агента-відчаюгу.
— Припини, — загарчав він. Переляканий гламопод скривився, не виходячи з образа дитини, і Валеріан глибоко зітхнув.
— Повернися до звичайного образу, будь-ласка.
— Гаразд, — промовила дитина тонесеньким нажаханим голосом. Хлопець з обличчям Валеріана всмоктався до желеподібної тремтячої субстанції.
Валеріан здригнувся.
— Я не той образ мав на увазі! Звичайний, але інший. Той, що був на початку. З капелюхом.
Прагнучи задовольнити Валеріана, гламопод підкорився й перетворився знову на танцівницю кабаре в сексуальному вбранні з жилетки, сітки й котелка.
Але й це було не зовсім те, що треба. Валеріан примусив себе бути терплячим. Вона (чи то пак воно) намагалася з ним співпрацювати.
— Чи не могла б ти вдягти щось трохи більш повсякденне? Нам треба поговорити.
Жилетка й сітка перетворились на міцну тканину, яка розповсюдилась по всьому її тілу. Вона злегка її смикнула, одяг пішов хвилями й змінився на строгий чоловічий костюм.
Валеріан зітхнув дещо з полегшенням.
— Дякую, — сказав він. — Добре. Отже, як тебе звати?
Вона всміхнулася йому.
— Як хочеш, так і зви, любчику.
Валеріан, усе ще тримаючи зброю націленою на неї, роздратовано нею помахав.
— В мене нема часу гратися з тобою… любко. Давай, кажи своє ім’я.
— Вони звуть мене Булькою, — відповіла вона.
Валеріан раптово відчув миттєвий напад почуття провини. Чи знала вона коли-небудь своє ім'я, чи мають ці істоти взагалі щось подібне до імен? І скільки часу провела вона в цьому місці?
— Послухай, — сказав він їй, — я загубив свою партнерку. Булько, допоможи мені — усього на годину, і я зроблю тебе вільною.
Він гадав, що така пропозиція їй сподобається. Натомість, почувши ці слова, вона стала ще сумнішою.