Валеріан та місто тисячі планет

Валеріан натиснув кнопку на своїй зброї, і її з дзижчанням огорнув невеликий захисний екран. Він викривляв промені світла, через що зброя ставала невидимою для всіх. Потому Валеріан запхав її в задню кишеню штанів і приготувався до важкого випробування, яке йому належало витерпіти.

Випроставши плечі, він вийшов на головну вулицю в тисняву з представниць приголомшливого різнобарв’я рас, які демонстрували свої принади під сліпучими, яскравими ліхтарями в місці, де завжди була ніч.

— Здоров, любчику. Хочеш зануритись у вир пристрастей? — голос був хрипкий і глибокий, але жіночого тембру. Обличчя істоти вкривало дуже тонке та м’яке на вигляд хутро. Вона вишкірила гострі зуби, і Валеріан, заїкаючись, лише пробурмотів:

— Ой, ні, дякую.

Задкуючи геть від неї, він зіштовхнувся з парою цибатих близнят із довгим білим волоссям і в довгих білих сукнях.

— Здоров, — промовили вони в унісон, — платиш за одну, матимеш двох. Тільки цієї ночі.

Напівоголена дівчина враз піднеслася над Валеріаном, ласкаво всміхаючись і даючи йому шанс відірватися від ненатурально шикарних близнят. Вона мала справжню подобу людини, допоки світло не вихопило крильця з павутиння, прилаштовані їй до плечей. Вона весело помахала йому й запитала:

— Не бажаєш покататися?

Грудаста жінка в гостроносих туфлях, білих панчохах з підв’язками, у широкій, але дуже короткій спідниці й зі щільно затягнутим ліфом помахала хусткою і всміхнулася до нього. Її кругле обличчя було густо напудрене, а волосся — може, то була перука — стирчало вгору на півметра. Вона вигукнула давньофранцузькою мовою:

— Par ici, mon cheri![1]

Валеріан прикрив очі рукою:

— Ні, дякую!

Ще одна симпатична істота перетнула йому дорогу. В неї було міцне, туге тіло, вкрите чудовим, переливчастим синьо-зеленим пір’ям. На кінчиках пальців стирчали гострі кігті, але сама вона була тендітна та грайлива. Закривши долонями підборіддя, створіння випростало пір’я на хвості, неначе пава.

— Гайда, політаймо разом, — прошепотіла вона.

— Вибач, — відповів Валеріан, — у мене алергія на пір’я.

Він позадкував від неї, оглядаючись і шукаючи, як утекти. Його погляд зупинився на вивісці: «Усе, що бажаєш. Тільки для людей».

— Забирайся геть, збоченко! — почувся чоловічий голос. — А ти, солдате, зробив слушний вибір! Джоллі потурбується, щоб ти провів час у найкращій, яка тільки існує, компанії, на Райській алеї.

Валеріан обернувся й побачив чоловіка, що найпевніше й був тим самим Джоллі. Беззаперечно, він був людина, але вигляд мав якийсь сміховинний. На ньому були армійські чоботи, сірі камуфляжні штани та куртка, скроєна ніби за історичним військовим дизайном. Капелюх його глядівся так, ніби хтось колись носив його в епоху Дикого Заходу. Пальто на ньому було дивовижним поєднанням усіх веселкових кольорів — від синіх рукавів і бірюзових стрічок до червоних еполетів, а під ним малася жовто-чорна сорочка. Темні окуляри, повний набоїв ремінь для зброї та коротко підстрижена цапина борідка доповнювали це жахливе вбрання.