Беру свої слова назад

Все, що висміював Тацит, через дві тисячі років знайшло повне і всеосяжне втілення в історії війни, яку деякі зі злого наміру або з простоти душевної називають «великою» і навіть «вітчизняною». З першого дня війни і ось уже більше 60 років нам розповідають про героїзм, героїзм і ще раз про героїзм, але історію війни так і не спромоглися написати. Та історія війни, яку писали за Сталіна, вважалася пристойною тільки в його присутності. Варто було Сталіну піти, і тут же її забули. Причому забули підозріло швидко. Про цей варіант історії просто перестали згадувати. Начебто ніколи й не було такого варіанту.

При Хрущові ті ж придворні бешкетник деборини-мінци-тельпуховскі склали нову, цього разу об'єктивну і правдиву історію війни. Але й вона правдивою та об'єктивною була тільки до того моменту, поки «нашого дорогого Микиту Сергійовича» не скинули. І тут же виявилося, що друга версія війни брехлива і необ'єктивна. Чистий сором. І чим швидше її забудемо, тим краще для нашого самопочуття.

При Брежнєві вигадали третю версію. Але всім було ясно: Брежнєва вона не переживе. Помре разом з ним. І будуть над нею сміятися. Так і вийшло.

З того часу ніякої офіційної історії війни у нас немає, незважаючи на те що це була найстрашніша і найкривавіша війна в історії людства. Дивно: війна ніби «велика» і навіть ніби «вітчизняна», але історія у неї чомусь непристойна. А пристойну написати не виходить. Якщо разом скласти всі книжки про ту війну, то вершини штабелів, відповідно до законів фізики, покриються снігом і оповиються туманом, по схилах з вершин поповзуть льодовики. Скласти книжки разом, можливо, і вдалося б, але от доладна історія з усіх цих книжок ніяк не вимальовується, не виписується, незважаючи на півстолітнє намагання багатотисячних вчених колективів, табунів письменників, режисерів, агітаторів, пропагандистів, незважаючи на витрачені мільярди рублів і доларів.