Левине серце
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1978
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Левине серце». Краткое содержание книги:
— Ви там були?
— Я скрізь був! Для цього досить напружити уяву…
Грати з таким собі Хоттабичем двадцятого століття в шахи! Автор несміливо переставив пішака е2 на е4, тобто зробив найбанальніший хід, який тільки можна зробити в цій мудрій грі, винайденій колись великим індійським народом. Варфоломій Кнурець довго думав (хоч над чим тут думати!) і походив пішаком d7. Гамбіт. Це автор знав ще з школи, де вчитель математики Радульський вів шаховий гурток і головну увагу звертав на знання дебютів. Іспанська партія, ферзевий гамбіт, захист Філідора, староіндійський захист. Це звучало так романтично, як назви гір і річок на карті світу. Але з часом усі дебюти переплуталися в авторовій голові, і зостався там тільки отой жалюгідний хід пішаком е2 — е4.
До дев’ятого ходу автор так-сяк переставляв фігури, стежачи не так за становищем на дошці, як за рухами товстих, волохатих рук Варфоломія Кнурця. Десятий хід був цілком випадковий, але доктор ерудичних наук аж підскочив.
— Цей хід зробив Капабланка в дванадцятій партії матчу а Альохіним!
— То, може, мені переходити? — спитав автор.
— Як переходити? У вас же тепер відкривається така атака! Ви ж пам’ятаєте, як далі грав Капабланка?
Пам’ятати, як грав Капабланка в дванадцятій партії матчу з Альохіним на звання чемпіона світу?
Ясна річ, автор грав не так, як Капабланка, але Варфоломій Кнурець згадував, де, коли й хто робив подібні ходи, так що партія в шахи нагадувала футбольне змагання по радіо, коли не бачиш ні футболістів, ні гри, а чуєш тільки балачки коментатора. Варфоломій Кнурець пам’ятав усе, що можна було пам'ятати про шахи, він приголомшив автора своєю шаховою ерудицією, буквально вбив його знанням предмета і просто нелюдською пам’яттю, а партію… програв. Зіграли ще й ще, і всі партії Кнурець не програв, а, як-то кажуть, «продув». Коментувати вмів, а грати — ніяк.
— Як же це? — дивувався автор.
— Не практик, — зітхнув Кнурець. — Моя стихія — теорія. Чисті знання. Те, до чого не можна доторкнутися рукою. Та що рукою! Є речі, до яких навіть людський мозок ніколи не пристосується. Наприклад, уявити собі гуголь.
— Гуголь?
— Не плутати з Гоголем і Гегелем! — добродушно засміявся доктор ерудичних наук. — Гуголь — це одиниця із ста нулями. От цифрочка!
— Але навіщо таке число?
— Все потрібне людям. І хтось повинен збирати в своїй голові всю цю всячину і тримати її там, щоб при нагоді.. Не повірите, а я працюю науковим консультантом у сорока трьох міністерствах і ста двадцяти двох науково-дослідних інститутах! Редакції, товариства, установи — це вже як громадське доручення. Сумлінно виконую навантаження.
— Як же це можливо? — не повірив автор.
— Дуже просто. Людям потрібні знання, факти, дані, просто неймовірності. Мене питають — я відповідаю.
— У вас довідники? Спеціальна служба?
Варфоломій Кнурець поляскав себе по лобі.
— Усе тут.
— Але ж яким чином?
— Дуже просто. Ще з дитинства. Хочу все знати. І уявіть: без ніякого напруження. Ніяких самозречень. Цілком нормальне життя. Навіть був одружений. Тричі. Всі жінки втекли. Кажуть: нудно. Видно, попадалися дурні жінки. Не вмію вибирати. Взагалі нічого не вмію робити, а знаю все.
— Все?
— У межах загальних зацікавлень. Можете попитати. Будь ласка.
Автор спробував питати — Варфоломій Кнурець відповідав. Це була ненаукова фантастика. Він справді знав усе на світі. Скільки слонів було в Ганнібала при його переході через Альпи, коли була битва при Лепанго, хто така Мюзидора, а хто такий Мелузин, що таке ентропія повідомлень, в чому полягає критерій стійкості Найквіста, яка завдовжки річка Синюха, який середній надій на корову в колгоспах Полтавської області в 1974 році, яка різниця між коралом і сералем, гогами і магогами.
Це була ніч запитань і відповідей, автор ставив запитання часом дурні, тоді доктор ерудичних наук гнівався, але однаково відповідав, бо ерудити добрі навіть тоді, коли гніваються. Знання вони призбирують з єдиною метою: віддавати людям. Зустріч з ерудитом приголомшує, породжує в тобі комплекс нижчості й тяжке почуття неповноцінності, але згодом ловиш себе на думці, що в ерудита є якийсь гандж. Слухаєш його далі і відчуваєш: він починає набридати своєю одноманітністю і, сказати б, неприродністю. Не чоловік, а пристрій для запам'ятовування. Його б віддати в інститут Глушкова як додаток до одної з обчислювальних машин. Нудьга від ерудита з’являється, мабуть, тому, що знання його — мертві. Вони спрямовані тільки в минуле, належать дню вчорашньому. День нинішній наповнений для ерудита незбагненністю і таємничістю. Ерудит цілком безпорадний, наївний, губиться перед дрібницями, в усьому шукає аналогій і часто стає смішним через те. Бо яка аналогія, скажімо, може бути між римським імператором Веспасіаном, який наклав податок на римські нужники (його знаменитий вислів «гроші не пахнуть» наводить Маркс у першому томі «Капіталу»), щоб мати кошти для війни з Іудеєю, і товаришем Вивершеним, що звелів (проти всіх радянських законів!) колгоспам платити по дві з половиною копійки з кожного гектара землі для спорудження в райцентрі адміністративного будинку, де б товариш Вивершений нарешті міг мати свій власний кабінет, якого йому не належало за посадою? Веспасіан, як відомо, війну з Іудеєю виграв, а товариша Вивершеного зняли з роботи «в зв’язку з пошатнувшимся…». От тобі й ерудиція, ось тобі й аналогії!