Полювання на чорного дика

— Живий, — насмішкувато гмикнув Коновалець знову, — тільки тепер він не гайдамака і не українець, а совєцький поет… гражданін і товаріщ. Тож і жовто-сині знамена довелося на червоні замінити, як і комісара — на курінного…

— Он воно що, — хитнув Марко головою, — тепер зрозуміло. Що ж тут скажеш… Вони і не таких ламають, — проказав тихо. — Для них то велике досягнення — показати совєцькому народу, як колишній петлюрівець розкаявся у своїх гріхах і став совєцкім гражданіном. Та чи мені його тут, із Лондона, картати? — додав він за мить. — Знаєте, пане полковнику, я от думаю… Не всі здатні, як наш Всеволод Змієнко, зносити оті душевні муки й страждання, не всі годні, як Євген Остапенко, витримати більшовицькі тортури, не скрививши душею і совістю… Для мене то приклад. Я в Москві, коли побачив понівечене обличчя Євгена… Він, знаєте, який жартівник, красень який був! Дівчата непритомніли від одного його погляду! Як вони його, одеські червоні комісари, мордували… Часом думаю: чи витримав би я, опинившись на його місці? Краще одразу смерть. Немає більше того Євгена, якого я знав. Похмура тінь зосталася. Але якби не він, моя місія у Москві навряд чи вдалася б…

— Хай Господь його береже у тому ворожому лігві. Ото ж бо, ти обрав би смерть, а не зраду. А хтось заради подальшого нікчемного життя охоче стає Юдою… — зрезюмував Коновалець.

До кімнати увійшла Елізабет. Марко змовк. Не хотілося ото при ній про ті жахіття. На таці, що Ліза ледве втримувала у руках, у полив’яній макітрі — гора вареників із сиром, з пишними фальданками по краю — такі завжди ліпила Маркова мама, от і Лізу навчила. Политі пахучим розтопленим маслом вареники із сиром, полумисок зі сметаною та ще вареники з тушкованою капустою, перемащені золотавими шкварками…