Муссоліні

Я стверджую, що революція має свої права [...] Я перебуваю тут задля захисту та максимального зміцнення революції чорних сорочок, пильно впроваджуючи її в національну історію як силу розвитку та рівноваги. Я відмовився від розгромної перемоги, а я міг отримати розгромну перемогу. Я встановив собі межі. Я сказав собі, що справжня мудрість не покидає навіть після перемоги. Маючи триста тисяч озброєних до зубів юнаків, здатних на все й майже містичним чином готових виконати будь-який мій наказ, я міг покарати всіх тих, хто зводив наклеп на фашизм і намагався втоптати його у багно. Я міг зробити з цієї глухої та сірої будівлі солдатський бівуак [...] я міг закрити Парламент і створити винятково фашистський уряд. Я міг – але я не захотів, принаймні попервах15. 

Цією промовою, яка стала першим серйозним політичним актом, він вимагав і отримав строком на один рік найширші повноваження у податковій і адміністративній системах. Усі його дії відтак можна розглядати як прояв політичної волі – тобто культури, ідеології, концепції партійного будівництва (створення мілітаризованої та масової партії), – що навряд чи вивело б країну на інші шляхи, відмінні від тих, якими згодом їй доведеться йти.

15 грудня 1922 року відбулись установчі збори Великої фашистської ради (перші виконавчі збори проходитимуть 13 січня наступного року): йдеться про першу і найглибшу політико-конституційну інновацію, якої прагнув Муссоліні, вже перебуваючи при владі. Велика фашистська рада народилась як справжній вищий політичний орган руху, призначений принизити Раду міністрів до рангу техніко-адміністративного органу. В січні 1923 року була заснована – одночасно з розпуском Королівської гвардії – Добровольча міліція національної безпеки (Milizia Volontaria per la Sicurezza Nazionale), що навряд чи можна вважати інструментом, спрямованим лише на нейтралізацію підривних тенденцій фашизму та на легалізацію сквадризму, хоча сквадристи вилучалися з-під контролю місцевих лідерів і підпорядковувалися безпосередньо Муссоліні. У створенні такої мілітаризованої організації все ж таки вбачається (і це цілком відповідає способам дії, притаманним усім зрощеним із владою революціям) певний символізм: переможне революційне угруповання створює корпус преторіанців, шляхом законного голосування доручає їм захищати насамперед «справу» і лише потім – батьківщину. У лютому 1923 року після тривалих перемовин і обговорювань відбувається злиття з націоналістами, які не мали озброєної міліції, були «завжди готовими» і яких сама доля призначила для об’єднання з Націонал-фашистською партією, хоча й ціною втрати власної політичної ваги. Протягом наступних місяців – якщо точніше, впродовж травня та червня – був підготовлений проект реформ виборчого закону на користь мажоритарної системи (з мажоритарною премією за списком кандидатів, які наберуть двадцять п’ять відсотків голосів). Цей проект було ухвалено 21 червня, і він увійшов в історію як Закон Ачербо. Завдяки йому на наступних виборах 6 квітня 1924 року фашисти отримали за списком приголомшливу парламентську більшість (374 місця із загальної кількості 535). Революції живуть головно на символічних розломах: починаючи від 1923 року був запроваджений новий політичний календар зі святом першого травня замість «Дня заснування Риму» (21 квітня), а також було офіційно схвалене зображення лікторської фасції[41] на монетах.