Гаррі Поттер і смертельні реліквії
- Автор: Ролінґ Джоан К.
- Язык: украинский
- Переводчик: Виктор Морозов
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Гаррі Поттер і смертельні реліквії». Краткое содержание книги:
Раптом він отямився в смердючій темряві — Наджіні його відпустила. Ледве зіп'явся на ноги й побачив обриси змії на тлі світла зі сходів. Вона стрибнула, а Герміона з вереском від неї вивернулася. Герміонине закляття рикошетом влучило в зашторене вікно, розбивши його на друзки. Кімнату заповнило морозне повітря, а Гаррі нагнувся, затуляючись від нової зливи скалок. Його нога послизнулася наче на олівці… на його чарівній паличці…
Він устиг її схопити, але в кімнату знову заповзла, розмахуючи хвостом, змія. Герміони не було видно, і Гаррі уявив найгірше, але тоді щось голосно бахнуло, спалахнуло червоне світло і змія підлетіла вгору, боляче вдаривши Гаррі по лиці. Важкі кільця звивалися до самої стелі. Гаррі підняв чарівну паличку, але його шрам зненацька так нестерпно, так сильно заболів, як не болів уже багато років.
— Він близько! Герміоно, він наближається!
Поки він кричав, змія з лютим сичанням впала. Панував суцільний хаос. Змія позбивала зі стін полички і на Гаррі полетіли уламки порцеляни. Гаррі перестрибнув ліжко і схопив якусь темну постать — він знав, що то Герміона…
Вона заверещала з болю, коли він перекинув її через ліжко.
Змія знову приготувалася до стрибка, та іаррі знав, що наближається щось гірше за змію, воно, можливо, вже біля воріт, бо голова розколювалася від болю в шрамі…
Змія кинулася на Гаррі. Він відскочив, тягнучи за собою Герміону. Герміона крикнула: — Конфрінґо! — і її закляття шугонуло по кімнаті, розтрощивши дзеркало на шафі, відбилося рикошетом назад і заметалося від підлоги до стелі. Гаррі відчув, як воно своїм жаром обпалило йому руку. Скло порізало Гаррі щоку, коли він, не випускаючи з рук Герміону, стрибнув з ліжка до розтрощеного туалетного столика, а потім через розбите вікно в порояснечу. її крик луною розколов ніч, коли їх закрутило в повітрі.
А тоді його шрам прорвало, і він знову був Волдемортом, який увірвався в смердючу спальню, і вчепився довгими білими пальцями в підвіконня, і на мить побачив лисуватого чоловіка й маленьку жіночку, котрі крутнулися й зникли, а він загорлав з люті, і цей крик змішався з криком дівчини й луною прокотився над темними садами й церковними дзвонами, що видзвонювали настання Різдва…
І його крик став криком Гаррі, його біль був болем Гаррі… бо це знову сталося тут, де вже ставалося раніше… тут, зовсім поряд з будинком, де він колись ледь не довідався, що таке — вмирати… вмирати… біль був такий жахливий… його видерло з власного тіла… але як… якщо він більше не мав тіла, то чому його голова розколювалася від болю, якщо він помер, то чому йому було так нестерпно, хіба біль не припиняється разом зі смертю, хіба він не зникає…
"Того вітряного й вологого вечора двоє дітей, перевдягнених на гарбузи, дибали через майдан, а вітрини крамничок були оздоблені паперовими павуками, цими дешевими прикрасами маґлівського світу, у який він не вірив… а він ішов сам—один і відчував доцільність, силу й справедливість своєї місії, як завжди в подібних ситуаціях… не гнів… бо гнів — то для слабших за нього душ… а тріумф, так… він цього чекав і сподівався…
— Гарний у вас костюм, пане!
Він бачив, як зів'яла хлопчикова усмішка, коли він підійшов
ближче й зазирнув під каптур його плаща, бачив, як перекосило його розмальоване лице страхом, а тоді малий розвернувся і втік… він намацав пальцями під плащем чарівну паличку… один простенький рух — і ця дитина вже ніколи не побачить матері… але це непотрібно, геть непотрібно…
І він пішов по іншій, темнішій вулиці, де вже виднілася мета його подорожі. Чари Довіри було зламано, хоч вони цього ще не знали… і він скрадався безшелесніше, ніж зів'яле листя, що шурхотіло на хіднику, коли він підійшов до темного живоплоту й зазирнув за нього…
Вони не зашторили вікна і він дуже добре бачив їх у маленькій вітальні — високого чорнявого чоловіка в окулярах, що випускав з чарівної палички кільця кольорового диму, розважаючи малесенького чорнявого хлопчика в синій піжамі. Дитина сміялася, намагаючись упіймати дим, зловити його долоньками…
Відчинилися двері й зайшла мати, говорячи якісь нечутні йому слова, довге темно—каштанове волосся спадало їй на лице. Батько згріб сина в оберемок і передав матері. Кинув чарівну паличку на диван, потягся й позіхнув…
Ворота легенько скрипнули, коли він їх прочиняв, проте Джеймс Поттер не почув. Білою рукою він витяг з—під плаща чарівну паличку, націлив на двері й вони розчинилися навстіж.
Він уже переступав поріг, коли в коридор вибіг Джеймс. Це було легко, занадто легко, бо той навіть не прихопив з собою чарівної палички.
— Лілі, хапай Гаррі й тікай! Це він! Тікай! Тікай! Я його затримаю… Затримати його, не маючи в руках чарівної палички!… Він
зареготав і вже тоді метнув закляття…
— Авада Кедавра !
Зелене світло наповнило тісний коридор, освітило дитячий візочок під стіною. Поручні блиснули, наче громовідводи, а Джеймс Поттер повалився, як маріонетка, якій обрізали мотузки…
Він почув, як заверещала вона в пастці другого поверху, та якби вона була розсудлива, то могла б не боятись… він підіймався по сходах, з посмішкою прислухаючись до її спроб забарикадуватися… у неї теж не було при собі чарівної палички… які ж бо вони були дурні і які довірливі, гадаючи, що друзі забезпечать їм надійний захист і що зброю можна відкладати навіть на секунду…
Він силою відчинив двері, одним лінивим помахом чарівної палички відкинувши стільця і якісь коробки, що вона їх поспіхом нагромадила під дверима… і ось вона стояла перед ним з дитиною на руках. Побачивши його, кинула сина в ліжечко в себе за спиною й закрила його собою, розкинувши руки, наче це могло якось допомогти, наче, закриваючи його, вона сподівалася, що виберуть її…
— Не Гаррі, не Гаррі, тільки не Гаррі!
— Відійди, дурне дівчисько… відійди негайно…
— Не Гаррі, прошу, тільки не Гаррі, убий мене замість нього…
— Це моє останнє попередження…
— Не Гаррі! Благаю… змилуйся… помилуй його… Не Гаррі! Не Гаррі! Благаю… я зроблю все, що треба…
— Відійди… відійди, дівчисько…
Він міг би силоміць одігнати її від ліжка, проте обачніше було покінчити відразу з ними всіма…
Зелений спалах — і вона впала додолу так само, як щойно впав її чоловік. Малий увесь цей час не плакав. Він стояв, тримаючись за бильця ліжечка і з цікавістю дивився на непроханого гостя. Можливо, думав, що це батько сховався під плащем, блискаючи звідти якимось кумедним світлом, а мати зараз засміється і встане…
Він акуратно націлив чарівну паличку хлопчикові в личко. Хотів бачити, як це станеться, як буде знищено цю єдину незбагненну йому загрозу. Дитя заплакало, побачивши, що це не Джеймс. Йому не сподобався цей плач, він терпіти не міг дитячого скиглення ще в сиротинці…
— Авада Кедавра !
І тут він просто розвалився. Він став нічим, нічим, окрім болю і жаху, він мусив десь заховатися, але не тут, серед уламків зруйнованого будинку, де верещала загнана в пастку дитина, а далеко… десь дуже далеко…
— Hi, — застогнав він.
Змія з шурхотом повзла по брудній захаращеній підлозі, а він убив хлопця, і водночас він був тим хлопцем…
— Ні…
А тепер він стояв біля розбитого вікна в Батільдинім домі, поринувши в спогади про свою найбільшу втрату, а біля його ніг звивалася серед потрощеної порцеляни і скла величезна змія… він глянув униз і щось побачив… щось неймовірне…
— Ні…
— Гаррі, все нормально, з тобою все нормально!
Він нахилився й підняв подерту фотографію. На ній був той невідомий злодій, злодій, якого він шукав…
— Ні… я її загубив… випала з рук…
— Гаррі, все добре, прокинься, прокинься!
Він був Гаррі… Гаррі, а не Волдеморт… а шурхотіла не змія… Він розплющив очі.
— Гаррі, — прошепотіла Герміона. — Як ти почуваєшся? Добре?…
— Так, —збрехав він.
Гаррі лежав у наметі, накритий кількома ковдрами на нижньому ліжку. Дивлячись на холодне й застигле світло, що пробивалося крізь брезентовий намет, він зрозумів, що надворі почало світати. Він був наскрізь просякнутий потом. Відчував піт на простирадлах і на ковдрах.