Хатина дядька Тома
- Автор: Бичер-Стоу Гарриет
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Переводчик: Л. Кузнєцова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Хатина дядька Тома». Краткое содержание книги:
Оскільки примхлива доля звела нашого скромного героя з особами вищого світу, ми вважаємо за свій обов’язок відрекомендувати їх читачеві.
Огюстен Сен-Клер був син заможного луїзіанського плантатора. Рід їхній походив з Канади, звідки приїхали його батько й дядько, дуже схожі один на одного вдачею. Дядько оселився на багатій фермі у Вермонті, батько став власником великих плантацій в Луїзіані1. Мати Огюстена була француженка з гугенотської2 родини, що емігрувала до Луїзіани в числі перших поселенців. Вона народила двох дітей: Огюстена та його брата. А через те, що Огюстен успадкував від матері її кволість і слабовитість, його ще в дитинстві, за порадою лікарів, відвезли до дядька у Вермонт, сподіваючись, що тамтешній суворіший клімат піде на користь його здоров’ю. Там вій прожив багато років і закінчив коледж.
Невдовзі по тому в одному з північних штатів він познайомився з гарною і благородною дівчиною. Вони покохали одне одного й заручилися. Огюстен повернувся на Південь, щоб підготувати все до весілля, коли раптом одного дня одержав назад свої листи до нареченої з коротенькою запискою від її опікуна, в якій говорилося, що на той час, як до нього дійдуть ці листи, вона вже буде дружиною іншого. Вражений до нестями, він, як і багато хто в таких випадках, вирішив одним відчайдушним зусиллям вирвати з серця навіть і згадку про неї. Надто гордий благати чи шукати порозуміння, він безоглядно кинувся у вир великосвітського життя і десь за два тижні після того злощасного листа вже був визнаним поклонником найпершої красуні сезону. Ледве минув час, потрібний на всілякі приготування, як він привів у дім молоду дружину, що мала струнку постать, гарні темні очі та сто тисяч доларів посагу. І, певна річ, усі вважали його за неабиякого щасливця.
1 Штат Вермонт лежить на північному сході США, в так званій Новій Англії; Луїзіана— на крайньому півдні.
2 Гугеноти — французькі протестанти, переслідувані королівською владою. Частина їх емігрувала в Луїзіану та інші штати Північної Америки.
Молоде подружжя проводило медовий місяць на своїй розкішній віллі біля озера Поншартрен, приймаючи в себе вишукане товариство, коли одного дня Огюстен одержав лист;а, написаного тією незабутньою рукою. Листа йому подали в розпалі веселої та невимушеної розмови, що точилась у вітальні. Побачивши знайому руку, він страшенно зблід, проте опанував себе й докінчив жартівливу словесну баталію, яку саме вів з одною дамою навпроти, а вже тоді, вибравши слушний момент, залишив товариство. Опинившись на самоті в своїй кімнаті, він розпечатав і прочитав того листа, що його тепер краще було б не читати. Дівчина детально розповідала, як опікун і його сім’я домагались від неї, щоб вона одружилася з його сином; як раптом перестали надходити листи від Огюстена, хоч вона й далі писала йому, аж доки, знеможена сумнівами й тривогою, занедужала; і як вона, зрештою, викрила ті підступи проти них обох. Закінчувався лист словами надії та вдячності й запевненнями у неминущому коханні, що були для нещасного молодика гірші від смерті.
Він тут-таки відписав їй:
«Я одержав вашого листа — але надто пізно. Я повірив тій брехні, я був у розпачі. Тепер я одружений, і всьому кінець. Забути одне одного — ось єдине, що нам лишається».
Так загинули в житті Огюстена Сен-Клера всі романтичні ідеали. Залишилася тільки дійсність — нудна й безбарвна, мов липка твань, що лишається на березі після припливу. Відлинула іскриста голуба хвиля, зникли вдалині білокрилі вітрильники, замовкла музика весел та співучих вод, і довкола сама лише твань, липка, сіра, нудотна,— ото і вся дійсність.
Відома річ, у романах люди з розбитим серцем наприкінці помирають, і там воно цілком до речі. Та в дійсності ми не помираємо, хоч би й загинуло все, що було нам утіхою в житті. Людина має повсякденні потреби й турботи: їсть, п’є, одягається, гуляє, ходить у гості, купує, продає, розмовляє, читає,— і оце все ми й називаємо звичайно життям. Воно ж таки лишилось і Огюстенові. Коли б його дружина була щира жінка, вона б ще змогла, як то вміє жіноцтво, зібрати докупи розірвані нитки життя і виплести з них новий яскравий узір. Та Марі Сен-Клер того навіть і не добачила. Як уже говорилося, вона мала тільки струнку постать, гарні очі та сто тисяч доларів посагу. А цього, напевне, було замало, щоб розрадити стражденну душу.
Коли вона прийшла і побачила, що Огюстен, блідий мов смерть, лежить на канапі, посилаючись на раптовий головний біль, вона порадила йому понюхати нашатирного спирту; та коли його блідота й головний біль не минули і по кількох тижнях, вона невдоволено сказала, що ніколи не сподівалась від містера Сен-Клера такої немічності: він, здається, дуже схильний до мігрені, то для неї це справжня біда, бо він не може виїжджати з нею в світ, і, мовляв, буде просто дивно, що вона скрізь їздитиме сама так скоро після весілля. Десь у душі Огюстен був навіть задоволений, що його дружина така непрониклива. Та от скінчилися веселощі й утіхи медового місяця, і він побачив, що вродлива молода жінка, яку змалечку пестили й ніжили, може бути досить норовистою господинею в повсякденному житті.