Українські народні казки
- Автор:
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5301010204
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Українські народні казки». Краткое содержание книги:
Для молодшого і середнього шкільного віку.
— Добридень, газдо! Гризеш пісну нивку?
— Гризу, паночку.
— І твої доньки все життя будуть отак гризти?
— Відай, будуть, бо ніхто не знає, яка доля чекає людину.
— А я знаю, — хвалиться панок. — У вашої старшої доньки буде щаслива доля, як віддасте її за мене.
Чоловік здивувався:
— А ви хто такий?
— Я — Ольдеквіт, найбільший пан у сусіднім краю.
Чоловік задумався. Правду сказати, він навіть утішився, що хоч одна його донька не буде бідувати. Може, ще й молодшим сестрам не дасть каратися на світі, а чимось допоможе, бо матиме звідки.
— Ну, то що, Марійко, підеш за панича?
Марійка глипнула на Ольдеквіта — файний, з блакитними очима і чорною чуприною.
— Піду, тату.
Тоді старий каже:
— У неділю справимо весілля.
— Е, ні, весілля буде в моєму палаці,— заперечив пан. — Але мусите пустити молоду тепер, най іде зі мною.
Чоловік подумав і погодився.
— Ходи, Марійко, — сказав панич дівчині.— Перед нами далека дорога, а сонце вже на заході.
Дівчина попрощалася з ріднею, сіла у бричку й поїхала.
Минув тиждень, але Ольдеквіт не просив старого на весілля. Минув і рік. А чоловік нічого не знав про свою доньку.
Настало знову сапання. Газда вийшов у поле з Ганнусею й Василинкою. Сапали скільки сапали, коли з лісу вийшов Ольдеквіт.
— Добридень! — каже. — Що, далі гризете своє полечко?
— Та гриземо… Тручаємо помалу свою біду. А як наша Марійка? Чому не приходить?
— Має малу дитину. Просила, щоб Ганнуся приїхала до неї хоч на тиждень. Допомогла їй.
Ганнуся аж підскочила:
— Я поїду, тату! Марійці самій сумно. Побавлю дитину, і їй весело буде. Приїду й розповім вам, як вона газдує.
Чоловік дав згоду.
Ганнуся сіла в бричку коло Ольдеквіта і поїхала
Минув не тиждень, а вже цілий рік. Про Марійку і Ганнусю ніхто нічого не чув — гейби каменем у воду впали.
Настало знову літо. Чоловік вийшов у поле сапати мандибурку з наймолодшою донькою Василинкою.
З лісу й цього разу над’їхав Ольдеквіт.
— Добридень! — каже. — Що гризете досі бідну землю?
— А що маємо робити? Мусимо працювати, аби втримати грішну душу в тілі. А де наша Ганнуся? Чому так довго не вертається додому?
— Я вже не раз хотів її привезти, але Марійка не пускає. Каже, що їй буде сумно без сестрички. Ганнуся трохи заслабла й просила, аби Василинка приїхала в гості хоча б на три дні. Потім разом повернуться додому.
— Я поїду, тату. Ненадовго, лише на три дні. Пустіть мене.
— То їдь, але вертайся за три дні.
— Добре, тату.
Василинка сіла собі в бричку, й коні рушили. Спочатку, як всі люди, їхали дорогою. Потім бричка піднялася вгору і полетіла, наче птах. Довго неслася у повітрі, доки прилетіла до кам’яного замку, що стояв на горі. Величезна брама перед нею отворилася сама.
Василинка скочила з брички, думаючи, що сестри вийдуть зустрічати. Але ніхто її не зустрів. Здавалося, у замку не було живої душі. На даху тільки каркали ворони.
Василинка напудилася.
— Де мої сестри?
А Ольдеквіт гейби крізь землю провалився разом з бричкою й кіньми.
Дівчина почала бігати похмурими коридорами, заглядала у темні кімнати.
— Марійко! Ганнусю!
Ніхто не озивався.
Сіла собі на холодний камінь і ревно заплакала. Довго текли з очей гарячі сльози. Нараз перед нею з’явилася бабка, стара-престара.
— Чого ти плачеш, дівчино?
— Як мені не плакати, коли Ольдеквіт привіз мене до сестер, а їх ніде не видно. Він кудись утік, а я лишилася сама на студенім камені. Що маю робити?
— Сестер своїх не скоро побачиш. Ольдеквіт — великий кат. Він їх мучить у чорних пивницях. І тебе таке чекає.
— Ні, бабко, я втечу!
— Звідси ніхто не втече, бо залізна брама під золотим ключем.
— То що мені порадите, бабко?
Стара дала їй тонкий поясок.
— Запережись і будь смирною перед Ольдеквітом. Коли скаже, аби ти стала його жінкою, засунь ліву руку під поясок і дай свою згоду. Говори, що ти кохаєш його дужче, ніж свого тата й сестер. Запам’ятай добре: роби все, тримаючи ліву руку під пояском. Він має чарівну силу. Це — пояс добра.
— Дякую вам, бабусенько, — сказала Василинка.
Бабка зникла так, ніби її й не було.
Дівчина заперезалася чарівним пояском і стала чекати свого ворога.
Увечері вернувся Ольдеквіт. Одразу каже Василині:
— Будь моєю жінкою!
Дівчина засунула ліву руку під поясок і ласкаво йому відповіла:
— Усе життя буду твоєю вірною дружиною.
— Як, ти мене кохаєш?