Експансія-I
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #10
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5–7720–0215–5
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Експансія-I». Краткое содержание книги:
… Радянський розвідник Максим Максимович Ісаєв (Штірліц) передає з франкістської Іспанії у Центр цінні відомості про таємні переговори Аллена Даллеса з начальником управління «Армії Сходу» генерал-лейтенантом вермахту Геленом.
Автор розповідає про події кінця 40-х років, коли почав закладатися союз нацистських злочинців СД і гестапо з ЦРУ.
Цікаво, як ти з ними, з політиками, вживаєшся під одним дахом у Мадріді? Бідолашненький…
Одне слово, він запропонував мені на вибір: Португалію, Іспанію чи Марокко.
Іспанію я відкинув одразу ж, бо вважаю бажання поїхати в Мадрід недружнім актом по відношенню до тебе, досить одного вихованця «Дикого Вілла» на Андалузію, Країну басків і Галісію, разом узятих. Марокко, звичайно, спокусливо, але з однією тільки іспанською там не проживеш, потрібна арабська, і не така, якою розмовляю я, а справжня, лоуренсівська. Зупинилися на моїй улюбленій Португалії; Елізабет була страшенно цьому рада, «хлопчики вивчать мову Камоенса і Васко да Гами».
Я прийшов, як і сотні наших хлопців, у державний департамент, мене прийняв дуже люб'язний чоловік — алюмінієва сивина, проділ, підправлений бритвою, красиві вусики, темно-сірий піджак, синьо-білий метелик — посадив у м'яке крісло, сам сів навпроти, попросив гарненьку секретарку приготувати каву, почастував крекером і почав розмову про те, яка галузь дипломатичної роботи мене могла б зацікавити насамперед. Я потрапив у досить складне становище, бо не міг, певна річ, сказати йому, що Макайр уже назвав ту країну, де я працюватиму. Тому я плів якусь нісенітницю, говорив, що ладен виконати свій обов'язок у будь-якій точці земної кулі, аби тільки була користь дядькові Сему, ми хлопці служиві, звикли підкорятися наказові, і щось цьому подібне.
«Розкажіть мені про вашу роботу в Донована», — мовив алюмінієвий дядько.
Я відповів, що позбавлений можливості розповідати йому про мою роботу в розвідці, бо в нас існує свій кодекс честі, і без дозволу мого керівника я не маю права розкривати подробиці.
«А ви без подробиць, у загальних рисах», — запропонував алюмінієвий.
У загальних рисах я розповів йому, що прийшов у ВСС з газети «Мейл», іспанську і португальську вчив у Новій Англії; у сороковому році працював у Нідерландах, де так-сяк освоїв німецьку, потім довелося посидіти в Африці, почав вивчати арабську.
Він спитав, чи є в мене нагороди; я відповів, що дві. Він поцікавився, за що. Я сказав, що за роботу. Тоді він спитав мене, що я ще вивчав у Новій Англії. Я відповів, що змалку виявляв інтерес до історії Французької революції, моя мати француженка, її мова певний час була моєю першою, поки батько працював у Канаді.
Тоді алюмінієвий, уперше за свою розмову закуривши, спитав, від кого я одержав завдання встановити контакт з комуністичним підпіллям у Франції.
Я відпарирував, якщо він знає про цей факт, то йому має бути відомо, хто доручив мені цю роботу.
«У вашій справі, містере Спарк, написано, що це була ваша ініціатива», — в'їдливо зауважив він.
Моя, то моя, подумав я, хоч добре пам'ятав, як Олсоп передав мені вказівку Макайра; я навіть згадав, що він сказав мені про це в кафе лондонського готелю «Черчілль» десь на початку квітня сорок четвертого, коли ми готували вторгнення в Нормандію.
Тоді алюмінієвий спитав мене, з ким саме з французьких комуністів я підтримував контакти. Я сказав, що, оскільки мене закинули в травні, коли нацисти правили нещасною Францією, всі мої контакти з комуністами мали конспіративний характер, я для них був П'єром, вони для мене Жозефом і Мадлен.
«Але ж ви зустрічали їх після того, як ми визволили Францію?»
«Ні».
«Це дуже дивно. Чому?»
«Тому що через дев'ять днів після того, як ми ввійшли в повсталий Париж, мене знову перекинули в Іспанію».
«А хіба в Парижі було повстання?»
«Так, ми писали про це в газетах».
«Мені здавалося, що це гра, бажання полестити де Голю».
«Про лестощі не знаю, але я там боровся».
«Разом з комуністами?»
«Не тільки. Хоч вони були головною пружиною повстання».
«І навіть під час цього… повстання ви нікого не називали на ім'я? Тільки Жозеф і Мадлен?»
«Ні, я був зв'язковим зі штабом полковника Ролль-Тангі. Одне його ім'я справжнє, друге псевдонім, тільки я не пригадую, яке справжнє».
«Ви спілкувалися безпосередньо з ним?»
«Не, тільки».
«З ким іще?»
«З майором Лянресі».
«Це справжнє ім'я?»
«Мені було незручно запитувати його про це. Та й ніколи. Треба було воювати. Знаю лишень, що він воював в Іспанії проти Франко, знав наших хлопців з батальйону Лінкольна».
«Ах, он як… Він розмовляв англійською?»
«Так. Зовсім вільно. Хоч з французьким акцентом».
І я, дурень, почав розповідати про те, який забавний у французів наш акцент, причому найбільше в тих, хто народився в Провансі, взагалі в усіх жителів півдня якийсь особливий акцент, він робить їх беззахисними, схожими на дітей.