Тяжкі часи

— Дочку? Не тільки дочку. Він і мене за тим самим взірцем виростив.

— Та не може бути!

— Може чи не може, а так воно є, — Том покивав головою. — Знаєте, пане Гартгаусе, як я перебрався з дому до старого Горлодербі, я був справжнісінький пень і знав про життя не більше, ніж устриця.

— Годі вам, Томе. Ви жартуєте. Я вам не вірю.

— Щоб я пропав! — вигукнуло щеня. — Я не жартую, які там жарти! — Якусь хвилину воно надзвичай поважно смоктало сигару, а потім додало вкрай самовдоволено: — Правда, відтоді я вже трохи порозумнішав. Я ж не заперечую. Але дякувати за те я мушу тільки собі, а не батечкові.

— А ваша вчена сестра?

— А моя вчена сестра лишилась така, як і була. Колись вона, бувало, скаржилась мені, що не вміє нічим таким забавитись, чого всіх дівчат учать, то навряд чи вона й досі чогось такого навчилась. Але їй дарма, — додав Том вельми мудро, знову пахкнувши сигарою. — Дівчата якось до всього вміють призвичаїтись.

— Я вчора надвечір зайшов до банку пана Горлодербі, щоб спитати його адресу, і застав там якусь літню пані, що, видно, дуже прихильна до вашої сестри, — зауважив пан Гартгаус, відкидаючи недокурка.

— А, тітуся Спарсіт! — здогадався Том. — Ви її вже бачили, кажете?

Його приятель кивнув головою. Том вийняв з рота сигару, щоб підморгнути виразніше (правда, повіки його вже зовсім не слухались) і постукав себе пальцем по носі.

— О, ще б пак! Тітуся Спарсіт не просто прихильна до Лу! — сказав він. — Вона її щиро й вірно любить. Адже тітуся Спарсіт ніколи не закидала вудки на Горлодербі, як він ще був нежонатий. Що ні, то ні!

То були останні слова, що вимовило щеня, перше ніж запало в паморочливу дрімоту, а тоді провалилось у мертвий сон. Збудилось воно від дуже прикрого сновиддя, ніби хтось штовхає його носаком і каже: «Ну, годі, вже пізно. Йдіть собі додому».

— Ну що ж, — промимрив Том, насилу підводячися з канапи. — Вибачайте, мені вже час іти. Чуєте, а сигари в вас дуже добрі, тільки слабкуваті трохи.

— Авжеж, слабкуваті, — погодився Гартгаус.

— Аж сміх бере, такі слабкі, — ще пробелькотів Том, — Де тут у вас двері? Добраніч!

Потім йому приснився ще один химерний сон: наче коридорний з готелю веде його кудись крізь густий туман. А коли той туман, попоморочивши його, врешті розтанув, він побачив, що стоїть на головній вулиці вже сам. Далі він пішов додому досить легко, однак усю дорогу ніби відчував присутність і вплив свого нового приятеля — неначе той витав десь у повітрі, в такій самій недбалій поставі, і дивився на нього таким самим поглядом.

Прийшовши додому, він ліг спати. Якби йому хоч трохи було втямки, чого він накоїв того вечора, та якби він був трохи менше щеням і трохи більше братом, то він, може, не дійшов би додому, а звернув би з дороги, спустився б до смердючої річки, чорної від фарби, і ліг би спати на віки вічні на її дні, вкрившися з головою гнилими її водами.