Мáліна

Мій Батько танцює з Меланією, це бальна зала з «Війни і миру»; у Меланії перстень, який подарував мені Батько, але йому вже вдалося переконати усіх, що залишить мені у спадок іще коштовніший перстень, після своєї смерті. Моя мати сидить біля мене виструнчена і мовчазна, біля нас — два крісла порожні; і два вільних місця й за нашим столом, бо вони без угаву танцюють. Зі мною мати більше не розмовляє. Ніхто не просить мене до танцю. Заходить Маліна, а італійська співачка співає: Alfin tu giungi, alfin tu giungi[290][291]! Я зіскакую з місця й обіймаю Маліну, я палко прошу його танцювати зі мною, я з полегкістю усміхаюсь до матері. Маліна бере мою руку, ми стоїмо, притулившись одне до одного, на краю танцювального кола, так, щоб Батько нас бачив, і хоча я певна, що ми танцювати не вміємо, однак докладаєм обоє зусиль, нам має це вдатися, принаймні омана, ми зупиняємося знову й знову, мовби не можемо надивитись одне на одного, та з танцями має це мало спільного. Я весь час тихенько дякую Маліні: Дякую, що прийшов, я ніколи цього не забуду, о, дякую, дякую. Тепер і Меланії захотілось потанцювати із Маліною, звичайно, також і з ним, на якусь мить мене охоплює жах, та я чую, як Маліна спокійно й холодно каже: Ні, на жаль, ми йдемо вже. Маліна відімстив за мене. При виході я опускаю на землю свої рукавички, довгі та білі, Маліна їх підіймає, я опускаю їх на кожній сходинці, і Маліна їх підіймає. Я кажу: Дякую, за все дякую! Нехай падають, каже Маліна, я тобі все підійму.