Заметіль
- Автор: Хома Анна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Видавнича компанія «АРС»
- ISBN: 978-966-2739-12-1
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Заметіль». Краткое содержание книги:
Там, куди впадеш, не буде соломи. Звідти немає стежки. Зате туди проникає з небес сліпуче сонце. Таке сонце можна побачити тільки на дні. І ти робиш свій крок, останній крок назустріч собі. І світ припиняє своє існування. Щоб розпочатися заново в тих, хто ще не знає себе. Новим витком, новим вихором заметілі.
Той, хто впаде, навчиться вставати. Той, хто встане, зможе розпочати шлях нагору. Той, Хто все знає наперед, вийде їм назустріч.
…Усім, не байдужим до зими, присвячується. Усім байдужим — також.
Відкрились двері кухні — і вона спробувала виглядати такою, якою була раніше, коли вони з’являлися разом на людях, але її спроба потерпіла поразку. Вона більше не могла прикидатись байдужою. Втратила навички.
— Я добре пам’ятаю, як почула одного дня крики і удари з вашої кухні… Чому він ні разу навіть голосу не підвищив на мою маму, а з цією жінкою поводився так жахливо? — спитала Олена у того, хто зайшов до кімнати з підносом в руках.
Незрозуміло було, про що вона питає, але Сергій Романович з радістю відмітив, що чашки дзенькнули на підносі, і його колишній масажист змушений був зупинитися.
(Втрачаєш навички, хлопче.)
Стояв з підносом у руках і мовчав.
— Ти думаєш, Богдане, вона сама винна… винна у тому, що він її бив?
— Ні, — Богдан дивився на чашки з кавою. — Винна в тому, що не захищалася. Гірше все одно не було б…
— У тому, що не захищалася… — повторила Олена.
Богдан зробив два кроки — і знову зупинився. І глянув на дівчину біля стіни.
— Що? — одними очима запитала вона.
— Я все ще не можу повірити, що ти є.
— Я є… — кивнула вона головою.
Він кивнув у відповідь і взявся розставляти чашки на столику.
Вони розмовляли так, ніби нікого більше не було. Так, ніби слова мали якесь приховане, тільки їм зрозуміле значення. Або не мали значення взагалі.
— Тепер я розумію, що означає нічого не розуміти, — чесно признався його бухгалтер.
(От тому ти ніколи не зробиш кар’єру. Для цього довелося б багато прикидатися…)
Добравшись до кухні удруге, Богдан зняв з полички чарки, поскладав їх на піднос і поніс до вітальні. На відміну від чашок з кавою, чарки вдалося донести так, що жодна не дзенькнула. І аж тут згадав, що забув коньяк. Знову повернув до рятівної кухні. Олена знову з тривогою подивилась на нього.
Добре, що він цього разу нічого не ніс у руках. Чому вона все ще тут?
У кухні він змушений був притулитися до стіни, притиснувши долоню до грудної клітки, хоча з досвіду знав, що це не допоможе. Серце знаходилося там, де й пошкоджені ребра. І не можна було розрізнити, що ж болить більше.
А може то просто ребра знову не витримали шаленого биття серця?
Трохи перевівши подих, прочинив двері кухні і попрямув до гостей, які встигли розсістися де кому подобалося, порозсувавши диванчики і фотелі на свій розсуд.
Якби вона зараз пішла, він би сприйняв це, як належить… Після всього, що сталося. Чому вона ще досі тут?
Розлив коньяк і спробував сісти так, щоб було не дуже помітно, що в нього пошкоджені ребра. Тривога з її очей нібито зникла.
Олена нагнулась за філіжанкою кави, охопила її обома долонями і спробувала повернутись в минуле, не виходячи з цієї кімнати. Їй це майже вдалося.
— Мій лікар мав рацію: опіка буває різною. Коли я пригадую, яка я була щаслива, коли до мене в палату прийшла незнайома жінка з трилітровою банкою березового соку і сказала, що я повинна все це випити, — мені хочеться плакати. Я стільки часу прожила сама у цій лікарні, а тут хтось приходить і каже: відтепер я буду за тобою доглядати. Тоді я навіть уявити не могла, чим обернеться для мене таке щастя.
Олена відставила каву.
— Спочатку ви погоджуєтесь, щоб вас називали донькою, потім — щоб вам приносили їсти у ліжко, хоча ви й самі могли б себе обслужити, але так легше… Зате прокинувшись одного разу, ви відчуєте, що вас так міцно запеленали, що ще трохи — і ви задихнетесь. Два роки ця жінка ходила кругами біля мене, а я ніяк не могла зрозуміти, за що ж вона так мене ненавидить. Тепер розумію.
Олена глянула на Богдана. Він справді думає, що вона не помічає його стану?
— Якби не я…
— Якби не ти, — луною відізвався він, — я був би і надалі переконаний, що увесь світ є таким, яким я бачив його у нас удома, і з цим не можна боротися, з цим можна тільки цілковито змиритися. Кава стигне.
Олена глянула на чашку. Знову, як ТОДІ, захотілось озирнутися і перевірити, чи вона дійсно побачила те, що побачила. Але вона більше не озиратиметься. Досить.
— Я рада, що можу нарешті вам розказати правду. Що я нарешті сама її знаю…
Знову, як тоді, вона спробувала поставити себе на місце свого хлопця. Що він відчув у ту мить, коли прийшов до неї на ті злопам’ятні заручини? З золотими сережками у гарній упаковці. А вона безпечно завела його у кімнату, де сиділа її сім’я. Що він відчув, коли вдруге, вже після розлуки, наважився увійти до її дому, щоб покликати її за собою, а вона загаялась і не встигла.