Ковдра сновиди

Це йому, певне, здалося… Назва блимнула і пропала. Скреготнувши колесами, поїзд став.

— Моя станція, — повідомив Натанів сусід, підводячись. — Дякую за частунок. На добраніч, пане Вара. Приємних снів.

— Я не бачу снів, — пробурмотів Натан Вара йому навздогін. — Ніколи не бачив…

Чорнявий сяйнув глузливим усміхом і зник за дверима.

— Агов, зачекайте! — підскочив Натан: — Ви забули свій…

Та поїзд уже рушив, лишаючи позаду просякнуту дощем станцію і чудного Натанового сусіда. На сидінні навпроти лежав забутий ним згорток жовтого паперу, сповитий грубою пакувальною мотузкою.

Якусь хвильку Натан вагався, та зрештою він усе ж таки вирішив оглянути пакунок — ану як там знайдуться якісь відомості про забудькуватого власника? Жодних надписів, проте, ніде не було видно. Зітхнувши, Натан розгорнув пакунка. Дивно… Там була ковдра. Стара пошарпана ковдра, котру можна знайти хіба на забутому горищі чи в бабусиній скрині. Вона була стара, та ще й досі гарна: чепурне біло-червоне плетиво, блищики бісеру, м'які кошлаті китички… Натан пустив ковдру між пальцями, тішачись несподіваним відчуттям тепла й затишку. Хотілося одразу ж загорнутись у неї з головою і заснути. І бачити сни. Такі ж ясні й барвисті, як ця ковдра.

Натан Вара посміхнувся, згортаючи знахідку. Сни й дійсність… Можливо, колись він навчиться бачити різницю, і тоді нарешті настане час прокинутись. Можливо, колись. Згодом. Не сьогодні.