Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
Не так безславно загинули найманці і штатні стрільці Бауера. Так, він особисто відбирав кожного з них. Так, він не шкодував грошей на те, щоб відправляти їх у ліси під Харковом, змушуючи воювати один з одним зброєю, що стріляла фарбою. Так, він звільняв за зайві кілограми і за хоча б одне вживання наркотиків чи алкоголю. Але коли його люди зіткнулися з реальною силою, вони виявилися небоєздатні. Незважаючи на тонни з’їдених стероїдів і галльські татуювання.
Місто наповнилося трупами. Китайці не ховали ні своїх, ні чужих мерців, тож морги були забиті вщерть.
А стомлений опер говорив у слухавку матері дівчинки, яка пішла з дому:
— Так, це я вам можу гарантувати. Сьогодні не зареєстровано жодного нещасного випадку з дівчиною чотирнадцяти-п’ятнадцяти років.
І дві останні атаки на так і не знайдений стрільцями Бауера штаб японців і на їхній напівпідпільний госпіталь, улаштований в одному із заводських профілакторіїв.
Постріли по простирадлах (криваві плями, що розповзаються) і по напівроздягнених людях (забиті трупами коридори з намальованими на стінах сурмачами).
І зустріч пана Юя з паном Нісімурою.
— Ти виграв.
— Так, — сказав пан Юй, устигнувши за цю ніч убити чотирнадцятьох осіб.
— Ти дозволиш мені піти з честю? — запитав пан Нісімура.
— Ні, — сказав пан Юй і вистрелив.
А тоді зірвав з його піджака золоту бджолу з яшмовими очима.
— Ну? — запитав він.
— Ще трохи.
— Тут?
— Ні. В місті.
— Тоді їдемо в місто.
— Патрони! — закричав Бауер.
— А де я тобі їх візьму?!
Їх залишилося двоє — він і охоронець, якого прийняли на роботу тільки два тижні тому, його імені Бауер навіть не знав.
А китайців було ще з півсотні.
— Ну що ж, — сказав Бауер, даючи впасти розпеченому автоматові. — Ні, то й ні.
І затиснувши в кожній руці по гранаті, він встав у повен зріст.
— Ідеш? — запитав він у свого єдиного бійця.
— Нема питань.
Перша ж граната вибила всі двері по обидві сторони коридору.
Для впізнавання один одного й відрізнення від юрби катагі (лохів) якудзи часто носять значки з даймон — емблемою, гербом клану. Якудзи-керівники мають право носити золоті даймон.
Харків
Десятки машин, викрадених автобусів і вантажівок їхали з окраїни у бік центру. Десятки машин повні мовчазних, озброєних списаними і переплавленими «калашами» китайців.
Тепер уже ніщо не заважало панові Юю забрати гроші, заради яких і була влаштована вся ця війна.
— А тут — сказала Марина, — мені три рочки. Я на ялинці. До мене підійшов Дід Мороз, я злякалась і розплакалася. А вони мене сфотографували.
Тепер ми розбирали коробки з полароїдівськими знімками.
— Зганьбила мене на весь палац «Україна», — сказав Володя.
— Смішно? — запитала Маринка, показуючи мені фото.
— Дуже, — відповів я.
І саме в цю мить до нас убігло троє охоронців:
— Володимире Михайловичу, там якісь машини.
— Їх багато.
— Схоже, вони будуть нас штурмувати.
— Що значить «багато»? — запитав цілком тверезо Володя, немов і не пив до цього.
— Чоловік триста, не менше, — відповів охоронець.
— То зв’яжіться з іншими загонами.
— Не можемо, — сказав перший.
— Зв’язку нема, — відповів другий.
І ми почули першу автоматну чергу.
Частина восьма
З китайською витонченістю
Ті шість мільйонів, що витратив Володя на реконструкцію цього будинку, пропали зовсім не дарма — стіни, обшиті сталевими ґратами, залитий бетоном і перетворений на моноліт підвал, чотирьохметрові стіни по обидва боки даху, двір-колодязь з єдиними воротами — усе це дозволило людям Юя замкнути нас у цьому будинку. І одразу ж піти на штурм.
Вони йшли через не закриті ґратами вікна третього поверху, перелазячи з дахів автобусів, поставивши їх упритул до будинку, зривалися і падали під пострілами, стріляли у відповідь і продовжували йти далі.
— Ходімо, — сказав начальник безпеки.
— Дайте і мені пістолет, чи що, — мовив я.
— Ні.
І мені довелося йти за Володею і Мариною. Вийшовши з квартири, ми піднялися загальними сходами, що гуркотіли від пострілів, на самий верх. В одну з казарм охорони на переустаткованому для неї горищі.