Замирення

Безвірний погляд Ґрейс.

— Ти гадаєш, що в Нуль-зоні теж будують космічні кораблі? Ти гадаєш, Нуль-зона перетинає міжзоряний простір? Чирва? Подумай про щось витонченіше, щось прийнятніше там, у тому, що ми вважаємо реальністю.

Прямі, різкі слова, без жодного трепету, який мав би їх оживити. Тому що у неї були додаткові можливості протягом цих трьох років? Тому що вона, Ґрейс, думала про тих, кого любила, кого залишила вдома?

Керманич промовив так повільно, начебто з гіпнозу:

— Усе в Нуль-зоні, як ми й припускали, дуже швидко руйнується і деградує… здебільшого вона просто старіє.

Дещо справді було дуже старе — руїни сіл та осілі верстви тих самих журналів, під опускними дверми маяка. Ще більше часу сплинуло в Нуль-зоні, відколи перша експедиція перетнула межу. Люди могли жити у Нуль-зоні набагато, набагато довше, відколи перетнули межу, — довше, ніж будь-хто гадав.

— Як це — раніше не було відомо? — сказав Керманич. — Як це — раніше не було зрозуміло? — Нібито якась стихійна сила повторів могла відновити негайне правосуддя супроти тих, хто перешкоджав доступу до істини. Натомість ці повтори лише підкреслювали їхнє невігластво.

— Ліві дані, — сказала Ґрейс. — Пошкоджені зразки. Неповна інформація.

— Я не знаю, як…

— Вона мала на увазі, — мовила Жар-птаха, — що стільки експедицій повернулося дезорієнтованими, постраждалими або взагалі не повернулися, що у наукового відділу не було надійних зразків. — Вона мала на увазі, що розтягнення часу має бути строгішим і визначенішим, коли територія Нуль-зони зміщується або змінюється, а то вона так і залишиться майже невимірюваною.

— Вона має рацію, — сказала Ґрейс. — У нас ніколи не було тих, кому довелося довго прожити в Нуль-зоні або хоча б усе чітко побачити й встигнути записати свої спостереження. — Конфліктуючі дані, конфліктуючі цілі. Супротивник, якого не так легко взяти.

— Та чи можемо ми довіряти біологині? — спитав Керманич. Чому копії біологині мають викликати підозру? Тому що вона не була збудована для цього, а Жар-птаха — була.

— Чи ти віриш мені? — спитала Ґрейс. — Я теж ночами бачила дивні зірки. Я бачила розриви у небі. Я прожила тут три роки.

— Тоді скажи мені… як можуть світити сонце, зірки, місяць? Якщо ми не на Землі?

— Це не критичне питання, — сказала Жар-птаха. — Не для тих організмів, які майстерно камуфлюються.

— Тоді що це? — спитав, схопившись на ноги, Керманич, намагаючись усвідомити цю грандіозну ідею, і Жар-птаха відчула, що їй боляче це спостерігати.

— Критичне питання — сказала Ґрейс, — це яка мета ось цього організму чи ось цих організмів. І як нам вижити.

— Ми знаємо його мету, — мовив Керманич. — Яка мусить нас убити, перетворити, щоб позбутися таких, як ми. Хіба не про це ми намагаємось уникати думок? Що директорка, ти, — він указав на Ґрейс, — і Чіні, й усі інші — ховаєте від нас? Думку, що він просто хоче всіх нас повбивати.