Ловець океану. Історія Одіссея

І тільки Одіссей лежав у кутку, дивлячись у стелю, прикрашену щитами воїнів, немов твердими залізними серцями.

Він згадував про свою довгу подорож, він згадував жінку з золотим волоссям, він згадував її погляд, що пронизував його болючіше, ніж списи ворогів, і він розумів, що його кохання сильніше за його життя.

Йому здавалося, що він уже в царстві мертвих і більше не може померти.

Одна з жінок схилилася над ним, проникала в його вуста своїм язиком, брала його пальці в свої губи, занурюючи їх углиб.

Вона була доброю та ніжною, і сльози виступили на очах Одіссея від вдячності.

Він заплющив очі і спробував переконати себе, що тримає у своїх руках Пенелопу.

Але хіба можна наблизити далеке? Хіба можна вкрасти неможливе?

Одіссей розплющив очі і дивився на щити під стелею, схожі на великі залізні серця.

Він ніжно погладив жінку по волоссю, підняв її до свого обличчя, увійшов в її м’які губи своїм диханням. Він опустив її голову собі на груди. Вона вдихала його запах, він видихав свою скорботу. Щастя й нещастя поселилися в його серці водночас. Його огортала радість, його пронизувало горе.

Життя текло його венами, долаючи перепони, спускаючись бурхливими водоспадами. Радість і горе, щастя і смуток сплелися в ньому, як два дерева, єдині та неподільні.