Гумовий Київ рожевих мрій

Я не мав що сказати більш оригінальнішого ніж:

— Пасіба. Тобто, дякую.

Симон так відвісив свою нижню щелепу, що здавалось вона негайно повинна випасти з суглобів.

— Ну, дякувати не треба. На вас чекають в залі, щоб вручити вам винагороду, — сказав, встигши пригасити свою променисту усмішку, Сава Олегович і жестом запросив нас за двері. Я, до сих пір вважаючи, що сива кобила знаходиться в стані, який спонукає її маячні, встав і, взявши Симка за руку, як мале дитя, рушив у той бік, куди показував Сава Олегович.

Коли ми вийшли на сцену, зал нам зааплодував. Звук хвилі аплодисментів був значно гучніший і відчутніший, ніж обидва минулих рази.

— Прошу любити і шанувати, — це наші переможці: Тарас Чубринський і Симон Байкар.

Згасла вже було хвиля аплодисментів піднялась знову. Не встигло оплески вщухнути остаточно, як встав один із суддів: коротко стрижений, з висунутою вперед нижньою щелепою і глибоко посадженими очима. Схожий він був на героя бойовиків, котрі розігрувались в реальності на початку дев'яностих років минулого сторіччя. Наперекір усім негативним судженням про його виразну зовнішність, розмову він вів грамотно і голос мав приємний:

— Шановні наші переможці, ми пройнялись вашою музикою і віддали саме їй свою перевагу. Нас, — я маю на увазі судейську колегію — приємно здивував патріотичний зміст, вкладений в тексти ваших пісень, тяга до прекрасного, і особливо здивувала тонка драматургія виконаних композицій. Чудесне музичне оформлення, сильний вокал, колоритний зміст — ось загальні складові критерій, по яких ми класифікували ваше місце на конкурсних перегонах. Ми визнали ваш гурт лідером.