Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

І він пішов, накульгуючи.

Із захмарних верховин своїх абстракцій синьйор Ансельмо частенько скидав отакі снігові лавини думок. Звідки вони в нього бралися? З чим були пов’язані, що його наштовхувало на них — усе це приховане десь там у хмарах, а той, хто слухав його, лише на превелику силу міг утямити, що він говорить.

Однак образ маріонеткового Ореста, збентеженого діркою в небі, чомусь закарбувався в моїй пам’яті.

«Які все ж таки маріонетки щасливі! — зітхав я. — Небо над їхніми дерев’яними голівками завше рівне, без ніяких дірок. Ані душевного сум’яття, ані вічних питань, ані жодних перепон, ані тяжких думок, ані вагань та сумнівів — нічого! Вони можуть бути сміливими і залюбки віддаватися своїй грі, кохати, втішатися почуттям самоповаги і власної гідності, бо це небо скроєне на їхню мірку і є гідною покрівлею для них і для їхніх діянь.

А прототип такої маріонетки, любий синьйоре Ансельмо, — розвивав я свою думку, — ви маєте в себе вдома — це ваш паскудний зятьок Папіано. Він достоту вдоволений низеньким небом з пап’є-маше над своєю головою, зручним і спокійним прихистком мальованого бога, який дивиться на все крізь пальці, а то й просто заплющує очі та охоче відпускає гріхи. А на будь-яке шахрайство такий бог сонним голосом бурмотить: «Береженого бог береже». А ваш Папіано, той береже себе. Для нього життя — постійна гра, в якій треба неодмінно когось ошукати. Отож він з великою охотою вплутується в першу-ліпшу інтригу. Меткий, заповзятливий базіка!»

Було Папіано років сорок. Високий на зріст, міцної статури. Почав уже лисіти і густі з сивиною вуса стирчали просто під великим носярою з тремтливими ніздрями. Очі сірі, гострі й такі ж неспокійні, як руки. Він усе бачив і все обмацував. Розмовляє, наприклад, зі мною, і не збагну, яким побитом бачить, що за його спиною Адріана старанно начищає якусь річ або прибирає в кімнаті. І притьмом біжить до неї прислужитися, кидаючи мені на ходу:

— Pardon![23]

Вихоплює в дівчини з рук те, над чим вона порається:

— Ні, дівчинко, поглянь: треба отак!

Сам начищає, ставить на місце й повертається до мене. А то як побачить, що в його брата починаються корчі (той слабував на падучу), підскочить до нього і поляскає долонею по обличчю, дасть щигля в ніс:

— Шіпіоне! Шіпіоне!

Або дмухає йому в обличчя, аж поки хворий отямиться.

Як би все це розважало мене, коли б не моє минуле.

Ще з перших днів Папіано, мабуть, здогадався, що в мене не все гаразд. Принаймні щось відчув. І заходився обережненько брати мене в облогу, спочатку ходив околясом, а тоді все частіше став закидати вудочку, сподіваючись, що я бовкну щось. Мені здавалося підступним кожне його слово, кожне запитання, навіть нейбезневинніше. Тим часом я намагався не виказувати йому недовіри, аби не зміцнити його підозри. Але мене так лютили його манери облесливого інквізитора, що я не міг як слід приховати свого роздратування.