Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

Моя цікавість усе дужчала, а вони, як на те, заговорили зовсім тихо. Не маючи можливості слухати розмову, я став ще напруженіше вдивлятися в темряву. І раптом побачив, як синьйорина Капорале поклала руку на плече Папіано. Він грубо відштовхнув її.

— Ну як я могла заборонити? — сказала Капорале, у розпачі підвищивши голос. — Хто я така? Що я значу в цьому домі?

— Поклич мені Адріану! — владно звелів чоловік.

Почувши ім’я Адріани, вимовлене таким тоном, я стиснув кулаки, кров зашуміла в скронях.

— Вона спить, — відповіла синьйорина Капорале.

— Піди й розбуди! Негайно! — в голосі чоловіка прозвучала погроза.

Не знаю, як я стримався і зопалу не розчахнув жалюзі.

Зусилля, яке я зробив над собою, аби втихомирити гнів, ураз привело мене до тями. Ті самі слова, які тільки-но з таким розпачем промовила бідолашна синьйорина Капорале, готові були зірватися й з моїх вуст: «Хто я такий? Що я значу в цьому домі?»

Я відійшов від вікна. Виправдання собі довго не шукав: вони говорили про мене, а чоловік, окрім того, хоче ще й Адріану розпитати, отже, я маю повне право довідатись, які в нього наміри щодо мене.

Отак легко вибачивши свою неделікатність (бо підглядав і підслуховував!), я мусив визнати, що тільки прикриваюся власними інтересами, аби приховати від самого себе те, що все дужче й дужче цікавлюся Адріаною.

Отож я знову припав до щілинок жалюзі.

Синьйорини Капорале на балконі не було. Чоловік оперся на поручні й дивився на річку, стиснувши долонями голову.

Пойнятий невимовним страхом, я зігнувся й, міцно обхопивши обома руками коліна, чекав, коли на балконі з’явиться Адріана. Довге чекання не стомило мене, а, навпаки, ще й підбадьорило. Я навіть відчув задоволення, подумавши, що вона замкнулась у своїй кімнаті, не бажаючи підкоритися грубіянові. Може, зараз синьйорина Капорале заломлює руки та благає її вийти. А тим часом цей тип потерпає від досади на балконі. Я вже сподівався, що вчителька от-от повідомить йому: Адріана відмовилася встати з ліжка. Коли ж ні — ось вона!

Папіано ступив крок їй назустріч.

— А ви йдіть спати! Дайте мені побалакати з моєю своячкою, — наказав він синьйорині Капорале.

Та слухняно пішла, а він заходився причиняти віконниці тих вікон їдальні, які виходили на балкон.

— Навіщо ти? — Адріана притримала віконницю рукою.

— Мені треба побалакати з тобою, — похмуро кинув він, стараючись говорити пошепки.

— Говори так. Що ти хочеш мені сказати? — спитала Адріана. — Міг би почекати до завтра.

— Ні, зараз! — відповів Папіано, схопивши її за руку, і потягнув до себе.

— Перестань! — обурено вигукнула Адріана, вириваючись від нього.

Я вже не міг стриматись — розчахнув жалюзі.

— О! Синьйор Меїс! — зраділа Адріана. — Чи не могли б ви підійти до нас?