Старо-світські батюшки та матушки
- Автор: Левицкий Иван Семенович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Старо-світські батюшки та матушки». Краткое содержание книги:
– Ви казна-що шиєте; покиньте оте паскудство! – сказав Ломачевський, сідаючи поруч з Олесею.
– Як то казна-що? Пошию та приберуся, то й покращаю.
– Ви й так гарні. Дайте сюди, я вам поможу,– сказав Ломачевський, вирвавши з Оле-синих рук роботу й кинувши її в бур'ян.
Олеся хотіла вхопити роботу й встала. Ломачевський вхопив її за талію й почав гаряче цілувати в щоку, аж одляски йшли на весь садок.
Тим часом Балабуха, побалакавши з титарем, взяв книжку й пішов у садок, щоб спочити в альтанці й полежати з книжкою в руках на лавці в холодку. Він бачив, як Ломачевський ганявся за Олесею, як вони вбігли в альтанку, почув одляски гарячих поцілунків і прожогом кинувся до альтанки. Олеся й Ломачевський, почувши, що хтось телепається по доріжці, замовкли й перестали пустувати. Олеся миттю достала з бур'яну комірчик і кинулась до роботи так пильно, неначе вона хапалась скінчити її доконче до вечора. Ломачевський встав і подав Балабусі руку. Балабуха дуже байдужно привітався до його й сів на лаві. Олеся навіть не підвела очей од роботи.
Всі мовчали. Балабуха курив люльку, насупивши брови; вся його душа збурилась до дна,– йому хотілось пхнути Ломачевського з скелі в воду, але він, зроду несміливий і делікатний, не смів навіть Ломачевському й слова сказати в вічі.
– Здається, час вже чай пити,– несміливо й солоденько промовила Олеся й встала.
За нею повставали з лавки Балабуха з Ломачевським. Олеся вийшла з альтанки й пішла на гору; слідком за нею мовчки пішов Ломачевський, а за ним Балабуха. Ломачевський розпочав веселу розмову, неначе нічого такого й не трапилось. Олеся усе думала, чи примітив Балабуха, що вона жартувала з Ломачевським та залицялась до його, чи, може, нічого того не бачив? Прийшли додому й сіли за чай. Ломачевський й Олеся розмовляли веселенько, неначе між ними нічого й не трапилось.
Балабуха курив люльку й не обзивався ані словечком. Олеся усе поглядала на його насуплені брови й придала собі ще більше веселості, але її веселість була підроблена, якась черства й навіть чудна. Вона сміялась чудним сміхом, як сміються акторки на сцені. Чим далі, тим вона більше й швидше говорила, скоком перескакувала дуже чудно з однієї теми на другу. Ломачевський догадувавсь, що панотець дещо підглядів: він примітив, що починається щось недоладне, випив чай і швидко зник з світлиці.
Олеся допивала чай і скоса поглядала на Балабуху.
– Чи це ти обламався в дорозі, що серед двора стоїть поламана наточанка? – спитала вона ненатурально високим тоном. Балабуха мовчав і пив чай.
– Титар сказав мені в ганку, що вози з снопами порозпадались по дорозі. Чи то пак правда? – знов спитала Олеся.
Балабуха навіть не глянув і мовчки пив чай.
– Чом це ти не обзиваєшся? Чи ти сердитий, чи що? – вже сердито й натурально спитала Олеся.
Балабуха насипав тютюну в люльку, ліг на канапі й взяв в руки книжку. Але він не читав її, бо й листків не перегортав.
– Чи вже все жито вижали? – спитала більше для своєї проби Олеся.
Балабуха буцімто читав і не обзивався.
– Та говори-бо, чого ти мовчиш? – вже крикнула Олеся.
– Біжи спитай в Ломачевського!– не втерпів Балабуха, щоб не обізватись.
– Я й угадала, що так буде. Безталанна я людина з таким чоловіком! – крикнула Олеся.
Вона думала, що Балабуха не все бачив і не все чув.
– Добра безталанна, що цмокалась з становим на ввесь садок.– одрубав Балабуха.
– Чортзна-що вигадуєш; мабуть, тобі в вухах цмокало. Та то, певно, свиня гарбуз їла: он подивись, плигнула через перелаз в двір.
– Може, свиня й жаби печерувала в Росі,– одрубав Балабуха.
Олеся догадалась, що Балабуха усе бачив з гори з-за кущів; її взяла злість.
– А хоч би й жаби печерувала! Що ж у тому поганого? Покарав мене господь тобою: вмієш за кущами підстерігати, а за возами не підстерігаєш. Он твої вози порозпадались серед базару жидам на смішки. Добрий господар! Доведеться самій ходити коло возів.
– Не будеш ходити коло возів, коли й за твоїм хатнім господарством ходить Килина,– тихо обізвався Балабуха.
– То було тобі брати Онисю,– та б тобі й воли поганяла, й за плугом ходила. Я не в такому домі зросла, не так вихована, як твоя Онися. Безталанна я! Не можна з людьми й говорити.
Олеся впала на стілець і залилась слізьми. Вона плакала; Балабуха ніби читав книжку.
– Кинь книжку, а то я тебе покину! – крикнула Олеся на всю хату.
Балабуха читав та смоктав люльку; на душі в його ніби лежав камінь.
– Кинь книжку та говори – кажу тобі! Балабуха ніби перегорнув листок, хоч він не міг і слова розібрати.
Олеся скочила з місця, одчинила двері й крикнула:
– Погоничу, запрягай коні!