Старо-світські батюшки та матушки
- Автор: Левицкий Иван Семенович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Старо-світські батюшки та матушки». Краткое содержание книги:
– «Чортова справа коло дядькового воза!» – сказав Балабуха.
– Старі вози, то й порозсипались,– сумно промовив наймит і спересердя почав лупити пужалном бідні воли.
– Що ж тепер у світі робити? – бідкався Балабуха.
– А що ж робити: їдьте, батюшко, додому, та висилайте ціліші вози, та ще вишліть зайвого воза, щоб на віз поскладати вози.
Балабуха бачив, що наймит каже правду, що тут коли сердитись, то треба сердитись передніше за все на самого себе. Він сів на повозку й покатив додому. Але коло брички була така сама справа, як і коло возів, Балабуха переїжджав через місто, зачепився за стовпець коло жидівської крамниці. Вісь хруснула, колесо одпало, а за колесом розпалась і бричка; Балабуха випав з брички й простяг-ся на руїнах власного господарства. Од суші все порозсихалось.
– Пху на тебе, сатано, з твоїм господарством!
Балабуха плюнув на старе цурпалля й пішов пішки додому. Він послав Килину за титарем, а сам ліг на канапі, взяв книжку й почав з досади читати.
Прийшов титар. Балабуха розказав йому за свою пригоду.
– Бери собі, титарю, й поле, й хліб чи з половини, чи за третю скибу, як хоч, тільки б мені не мати клопоту. Цур йому, пек йому, тому господарству! Шукай возів та їдь на поле забирати снопи, що валяються по шляху.
– А що ж буде з вашою бричкою?
– Нехай погонич, про мене, тягне бричку до двору, а ти швидше їдь проти наймитів.
Титар пішов клопотатись, і незабаром за-худжені, миршаві коні притягли безщасну бричку в двір.
«Мене тут і кури заклюють»,– подумав Балабуха. Він взяв книжку й пішов у садок, щоб не чути й не бачити того господарського клопоту. Тихенько він йшов чистенькою доріжкою з гори до альтанки, котру Олеся звеліла збудувати над самою Россю над скелями.
Олеся, зоставшись сама, почала нудитись; вона не втерпіла – написала до станового, Трохима Максимовича Ломачевського, щоб він прийшов одвідати її.
Рудий Бонковський вже трохи обрид Олесі; за Бонковського прийшлось Балабусі не говорити до Олесі стільки днів, що якби їх полічити, то вийшло б кільки добрих місяців. Олесі це усе вже остогидло, й вона пішла на приступ на станового. Ломачевський був вже літній, трохи підтоптаний кавалер, але здоровий, плечистий, чорнявий, з широким лобом, з товстими здоровими вусами та з великими карими очима. Олеся навіть не вважала на його кирпатий ніс, котрий ще трохи й задиравсь вгору. Сміливість і веселість Ломачев-ського більше од усього притягували до його Олесю.
Олеся взяла в руки книжку й маленьку роботу, пішла в садок і ждала Ломачевського в альтанці; вона розгорнула книжку, але не могла читати. Нанизу по камінні шуміла вода й перебаранчала їй читати. Вона почала вишивати собі комірець, але й та робота їй остогидла. Густо оплетений дикий виноград не пускав світа в альтанку й закривав небо й вигляд на Рось. Олеся не любила сидіти сама в темних закутках і вийшла виглядати Ломачевського.
Незабаром Ломачевський з'явився на горі, з люлькою в зубах. Олеся стала на камені над водою й замахала до його хусточкою. Ломачевський вглядів її, прийшов і привітався до неї.
– Чом ви так довго не приходили? А я зосталась сама й трохи не вмерла з нудьги. Марко Павлович поїхав на поле,– ідіть та походимо по садку.
промовив Ломачевський сміючись.
Ломачевський став з нею поруч на камені. Поміж камінням вилась маленька стежечка, кудою Прокіп виносив, може, кільки тисяч ві-дер води поливати Олесині квітки та дерева.
– Як би мені хотілось піти по цій доріжці та походити по зеленій траві понад самою водою,– промовила кокетно Олеся.– Ой, боюся впасти! – крикнула Олеся, ступаючи на дуже крутий спуск між здоровим камінням.
– Дайте мені руку, я вас зведу,– сказав Ломачевський, хапаючи Олесю під руку.
– Ой, упаду! Яка крута гора! – крикнула Олеся й, посунувшись скобзькими черевичками наниз по дрібних камінцях, впала на руки Ломачевського. Ломачевський вхопив її обома руками й звів наниз. Олеся закотила очі під лоб і зовсім спустилась на його руки. Місце було гарне, але дике й закрите з трьох боків; то було глибоке узьке міжгір'я; по обидва боки стояли круті косогори, неначе стіни; на одному косогорі розрослась густа-прегуста дереза, терен та шипшина, неначе тонке зелене руно. Над тим руном з самого верху стриміли гострі скелі, а внизу росла купа розкішних верб; внизу на плисковатому зеленому березі було розкидане каміння, неначе його хто зумисне навернув на зелену траву й по неглибокій воді; вода лилася між камінням і через каміння й тихо, тихо шуміла, неначе гралась та лащилась до гладенького каміння, до зелених бережків. Серед річки стримів кам'яний острів, через котрий билася по щілинах сердита хвиля, а за Россю знов стримів скелистий берег, під котрим стояв темний млин з п'ятьма чорними здоровими колесами.