Вежа блазнів

— А мені здавалося, — Рейневан навіть не посміхнувся, — що ти на тверезу голову не філософствуєш.

— Після тривалого періоду абстиненції, — Шарлей упевненою ходою увійшов у завулок, прямуючи до прилавка, заставленого бочівками і кухлями, — я п'янію від самого лише запаху доброго пива. Гей, чоловіче добрий! Подай-но білого стшегомського! З пивниці. Будь ласкавий заплатити, хлопче, позаяк, як сказано у Святому Письмі, argentum et aurum non est mihi[176].

Рейневан пирснув, та все ж кинув на прилавок кілька гелерів.

— То чи дізнаюсь я нарешті, які справи привели тебе сюди?

— Дізнаєшся. Але тільки після того, як щонайменше три ці справи я вип'ю.

— А потім? — насупив брови Рейневан. — Отой тільки що згаданий бордель?

— Не виключено, — Шарлей підняв кухоль. — Не виключено, хлопче.

— А далі? Триденна пиятика з нагоди здобуття свободи?

Шарлей не відповів, бо пив… Але перш ніж перехилити кухоль, він підморгнув поверх нього, і це підморгування могло означати все, що завгодно.

— Усе-таки це була помилка, — серйозно сказав Рейневан, не відриваючи погляду від демеритового борлака, який ходив угору-вниз із кожним ковтком. — Можливо, помилка каноніка. А може, моя, що я його послухався. Що зв'язався з тобою.

Шарлей пив, не звертаючи на нього жодної уваги.

— На щастя, — вів далі Рейневан, — усьому цьому можна легко зарадити. І покласти край.

Шарлей відірвав кухоль від губів, зітхнув, облизав піну з верхньої губи.

— Ти хочеш щось мені сказати, — здогадався він. — То кажи.

— Ми, — холодно сказав Рейневан, — просто не підходимо один одному.

Демерит кивнув, щоб йому налили другий кухоль пива, і якийсь час, здавалося, цікавився виключно цим кухлем.

— Ми трохи різні, це факт, — погодився він, відпивши. — Я, для прикладу, не звик грати чужих дружин. Якщо ж у нас із тобою гарно покопирсатися, то, напевно, знайдеться ще декілька відмінностей. Це нормально. Створено-бо нас за образом і подобою, але Творець подбав про індивідуальні риси. І хвала Йому за це.

Рейневан махнув рукою, дедалі більше сердячись.

— Я оце ж бо розмірковую, — випалив він, — чи мені з тобою, в ім'я Творця, не попрощатися. Тут і тепер. Просто розійтися кожен у свій бік. Бо я таки справді не знаю, на що ти мені можеш придатися. Боюся, що ні на що.

Шарлей позирнув на нього з-над кухля.

— Придатися? — повторив він. — На що? Легко перевірити. Ти-от гукни: «На допомогу, Шарлею!» — і буде тобі допомога.

Рейневан знизав плечима і розвернувся, збираючись піти. Одначе зачепив когось. А той хтось ударив його коня так сильно, що кінь аж ґеґнув і сіпнувся, перекинувши його в гній.

— Як ти ходиш, селюче? Куди лізеш зі своєю шкапою? Це місто, а не твій засраний висілок!

Той, кого він ненавмисне зачепив, був одним із трьох молодих чоловіків, одягнених багато, модно й елегантно. Усі троє були неймовірно подібні: однакові вигадливі фески на завитому на бігуді волоссі, підбиті ватою каптани, прострочені так густо, що рукави нагадували величезних гусениць. А ще вони були вбрані в модні облягаючі паризькі брюки, так звані mi-parti[177], із ногавицями контрастних кольорів. Усі троє тримали точені ціпки з кульками.