Короп по-чорнобильськи
Электронная книга - «Короп по-чорнобильськи». Краткое содержание книги:
Наум Гребнєв
* * *Ні, недаремно Горацій Сафрін так часто повторював стару, як світ, єврейську приказку: “Кожна людина - коваль свого щастя. Либонь тому вона так часто втрапляє між молотом та ковадлом”. Сучасні історики, поведені на магії цифр, затято сперечаються, скільки мільйонів євреїв загинуло з 1939-го по 1945-й рік. П’ять? Шість? Чи все ж таки чотири? Ловимо себе на думці, що ось-ось хтось зірветься і з азартом заверещить, як на аукціоні: “Шість мільйонів! Хто більше? Шість мільйонів - раз!…”
І вже якось забулося, що насправді загинув цілий світ, світ маленьких, незугарних, але неповторних єврейських містечок Поділля, Полісся, Волині, Прикарпаття, Галичини. Світ, перш за все, простих людей з їх простим, але все одно неповторним життям, коханням і смертю. Термін “культура єврейського містечка” - то не наш винахід. Шкода лише, що ті, хто першим про це сказав, дуже швидко про це забули.
Згаданий вище Наум Гребнєв скрушно бідкався, що невдовзі після закінчення Великої війни з пам’яті вцілілих євреїв чомусь зникли мелодії пісень, під які вони народжувалися, кохали, жили і проводжали своїх рідних у кращий світ. Як сумно співав бард грузинсько-російської музи Булат Окуджава, “Расплескалася в улочках окрестных та мелодия, а поющих нет”. На щастя, констатував Гребнєв, ще вціліли люди, які запам’ятали тексти.
Наум Ісаєвич Рамбах, він же Гребнєв помер у 1988-му році. Не минуло ще двох десятиліть - і в Україні майже не залишилося єврея, котрий відтворив би бодай самі тексти. Слідом за музикою зникло слово. Єврейська національна меншина на початок ХХІ століття майже повністю втратила свою рідну мову їдиш.
Але не будемо про сумне. Як казав у аналогічних випадках незрівнянний Шолом-Алейхем вустами свого героя Тев’є-молочника: «Давайте поговоримо про веселіші речі. Що чути стосовно холери в Одесі?»
До речі, ви звернули увагу, що ні в зібранні Горація Сафріна, ані в наших доповненнях до нього фактично немає так званих одеських анекдотів. Висловлюючись мовою самих одеситів, то ми говоримо за Одесу лише як про кінцевий пункт поїздки декого з наших героїв. І не випадково, бо Одеса - це не містечко. Це навіть не Луцьк, Станіслав чи Львів. Це Одеса, це місто біля моря, куди демографічні хвилі викинули колись неймовірну суміш племен, мов, традицій і культур. Тим більше, що, хвалити Бога, на білому світі ще існує чимало диваків і навіть великих організацій, які скрупульозно вивчають і фіксують усе, що пов’язано з Одесою. І тією, котра стара, і тією, що “до війни”, і тією, що після румунів… одне слово - тим Містом, якого вже нема.
Одеські анекдоти про євреїв не можна вважати чисто єврейським гумором. Бо найчастіше вони вигадувалися сусідами - росіянами, українцями, греками, румунами. І часом були досить їдкими, недоброзичливими. Втім, і євреї, ясна річ, у боргу не лишалися. Отак, сидячи в пивничці після вдалого торгу на базарі, який-небудь Йона розповість історію про єврея, котрий каже своїй жінці: “Якось недобре виходить. Сусід уже тричі запрошував мене на похорон дружини, а я його - жодного разу!” - і тут же одержить “алаверди” з-за сусіднього столика від якого-небудь Янкеля: “Сьогодні на Привозі братовбивство сталося. - Що ви кажете? - Так. Молдаванин барана зарізав”.
Але окремий і неповторний пласт, гідний прискіпливого дослідження - це одеські пісні. Та по них історію можна вивчати! І не ту, препаровану, якою нас, мов остогидлою манною кашею, напихали в радянські часи, а таки справжньою!
Наш маленький подарунок тій єврейській Одесі - невигадана історія про одну з небагатьох єврейських мелодій, котра прорвалася через зони, перепони, через гетто і заборони. Маємо на увазі - “Сім сорок”.
Запитай у будь-кого з молодих і навіть не дуже старих, про що ця пісня - і вам одразу скажуть: про паровоз! І навіть заспівають про те, як оцей рушій прогресу рівно за двадцять восьма підкотить до одеського перону і хтось, ближче неназваний в шикарному котелку пройдеться, збираючи заздрісні погляди… одне слово - ах, Одеса!
Серед філофоністів ходить легенда про майже міфічну, чудом вцілілу в одному чи двох екземплярах довоєнну платівку, на якій Леонід Утьосов співає “Сім сорок”, а також заборонені “Гоп зі смиком” та “З одеського кічману”. Проте, приписувати нашому славетному земляку авторство бодай тексту ми б не поспішали. Бо Леонід Осипович грішив такою звичкою: не вказувати на платівках та у програмах власних концертів імена справжніх авторів пісень.