Ваш покірний слуга кіт

— Що?

— Ти як Костянтин Палеолог.

— Що це таке — Костянтин Палеолог?

— Не має значення. Що далі? 3 моєї одежі ти щось нічого не назвала.

— Не має значення, що далі. Розкажіть, що означає Костянтин Палеолог.

— А що воно може означати?

— Невже важко пояснити? Стільки морочите мені голову, навмисне говорите всілякі неподобні слова, знаючи, що я не розумію по-англійському.

— Не кажи дурниць. Перераховуй далі. Спізнимося зі скаргою — речей не повернуть.

— Тепер уже однаково не встигнемо. Краще поясніть, що таке Костянтин Палеолог.

— Яка ти надокучлива! Я ж сказав, що нічого не означає.

— Он як? Тоді я теж мовчатиму.

— Вперта дурепа! Роби, як знаєш, та скарги про пограбування писати не буду.

— А я не скажу, які речі вкрадено. Ви самі захотіли писати скаргу. Невелика біда, як не будете.

— Ну й не буду, — своїм звичаєм господар пішов і зачинився у кабінеті. Господиня перейшла до їдальні і сіла перед скринькою для рукоділля. Обоє протягом десяти хвилин сиділи мовчки, кидаючи злісні погляди на сьодзі.

Враз двері відчинились і до кімнати енергійно зайшов Татара Сампей-кун, той самий, що подарував батат. Татара Сампей-кун колись був сьосеєм у цьому домі, а тепер закінчив юридичний факультет, влаштувався на роботу у відділі рудних копалень однієї компанії. Зерно діляцтва теж проросло в ньому, і він став послідовником Судзукі Тодзюро-куна. На знак давньої дружби Сампей-кун час від часу навідувався в халупу до свого колишнього вчителя і проводив тут святкові дні; у цій родині він почував себе легко й невимушено.

— Гарна сьогодні погода, господине, — промовив він з акцентом, схожим на карацуський, і сів на маті, схрестивши ноги й піднявши одне коліно.

— О, Татара-сан!

— Сенсей кудись пішов?

— Ні, він у кабінеті.

— Господине, так працювати, як сенсей, шкідливо для здоров’я. Та ще в неділю.

— Мені нема чого казати, ліпше йому нагадайте.

— Авжеж… — почав було Сампей-кун, а потім, обвівши поглядом вітальню, звернувся невідомо до кого: — Сьогодні й дівчаток не видно.

Не встиг він договорити, як із суміжної кімнати вибігли Тонко і Сунко.

— Татара-сан, ви нам сусі [123] принесли? — вимогливо спитала старша, згадавши про недавню обіцянку Сампей-куна.

— У тебе добра пам’ять. Наступного разу обов’язково принесу. Сьогодні забув, — Татара-кун зніяковіло почухав потилицю.

— Ху-у, — невдоволено вимовила старша. Молодша, наслідуючи старшу, теж проказала: «Ху-у».

Настрій у господині покращав, на обличчі з’явилася усмішка.

— Сусі я вам зараз не дам, а от батат я приносив. Ви його їли?

— А що таке батат? — запитала старша, молодша й собі не відстала від сестриці: — А що це?

— Ще не куштyвали? Попросіть, нехай мама скоріше зварить. У Карацу батат не такий, як у Токіо, кращий, — сказав Сампей-кун, гордий за свою батьківщину.

— Спасибі вам, Татара-сан, ви такі любязні. Стільки батату привезли, — похопилася господиня.