Таємниця країни Суниць
- Автор: Полонський Радій
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Таємниця країни Суниць». Краткое содержание книги:
До цієї книги входить ще «Казка про викрадену зозулю», в якій пацюк разом з хлопчиком-хуліганом поцупили Час. Тільки ті, хто бачив підступних утікачів, здатні рухатися. Вони мусять повернути Час.
— Знайшли? Бережіть її добре!
Всі прощально помахали руками, Маєш осмілів і гукнув:
— Смачного вам пообідати Бруднерським!
— Щоб я оце з’їв! — одізвався крук. — Та я його десь викину!
— До побачення! — гукнули діти.
— Побадочення! — відповів крук Кирило.
16. Їдьмо, друже Умпараро!
Ходючок і Сміхоша сиділи у високих густих ромашках, притулившись спинами до лискучого боку Умпарари. Сміхоша плела вінок. Ходючок тримав на колінах Зозулю, а Джулька лежав поруч і не зводив з дерев’яної пташки очей: стеріг.
Маєш стояв осторонь і винувато зиркав на них з-під лоба. Враз він зірвався з місця, пішов вистрибом по траві, замахав руками, наслідуючи крука, і закричав хрипко: «Каррр!.. Каррр!..»
Сміхоша кинула:
— А що? Схоже! Ходючок вигукнув:
— Гм… Схоже, а злетіти не зможе.
І раптом дерев’яна Зозуля ворухнула крильцями і запитала тоненьким лунким голоском, котрим вона споконвіку вигукувала своє «ку-ку»:
— Як там мій годинник без мене?
— Стоїть, — відповів Ходючок.
— Там, де й стояв, — у кутку? — спитала Зозуля.
— Стоїть — значить, не йде.
— А куди ж йому йти? Хай буде вдома!
— Як-то — «куди йти»! — Ходючок засміявся. — Не відлічує Час! Розумієш? Оце і зветься — стоїть.
— Не відлічує Час? А хто ж його відлічує?
— Ніх… — Ходючок аж запнувся від здивування. — Ніхто.
— А як же всі там… живуть? — здивувалася Зозуля. — Як же всі встигають на роботу? А ви?! Коли ж ви уроки робите?!
— Нічого цього немає, пташечко, — сказав Ходючок. — Вода не тече, і літаки стоять у небі. — Він рішуче підвівся: — Відпочили — досить.
Сміхоша без слів підійшла до Маєша, взяла за руку й одвела на заднє сидіння Умпарари. Той підкорився.
Розсілися, і Умпарара поїхав. Він спинився аж на вершині горба Жовте Черевце. Всі вийшли. Фрусь лежав боком край дороги і мовчав.
Швидко розмотали й зачепили буксирний трос, діти підважили (Маєш теж старався) — і за хвилину Фрусь знову став на всі чотири.
— Бензин маєш? — запитав Умпарара.
— Га? — перепитав Маєш.
— Я не тебе питаю! Ти, Фрусику, бензин, питаю, маєш?
— Я? — ледь озвався Фрусь. Він готувався тікати — аж задні колеса здригалися. — Трохи маю…
— От що, мій любий, тобі лікуватися треба, — мовив Умпарара. — От упораємося з невідкладними справами, відновимо Час, — і повезу я тебе на станцію техобслуговування. Там Зак-Лепську наженуть геть. Там з тебе зроблять гарненький справний автомобільчик.
— Ах, якби ж…
І раптом несміливо мовив Маєш:
— А можна, я далі поїду у Фрусеві?
— Добре! — сказав автомобільчик.
Усі погодилися. Умпарара піддав газу, дерева замерехтіли за вікнами.
Незабаром вони вже наближалися до міста, і весь колектив виспівував свою дорожню пісеньку:
Фрусь тихо сказав:
— Я ніколи не чув, щоб про автомобіль складали таких добрих пісень… Ти не покинеш мене, Умпараро?
— Ні. Я буду твоїм другом.
— Як добре, — пробурмотів щасливий Фрусь.
17. «Ку-ку!»
Обидва автомобілі по-молодецькому загальмували біля під’їзду і спинилися, як влиті. Діти вистрибнули з машин і бігом кинулися до Ходючка додому. Маєш слідом за Ходючком і Сміхошею стрибав через дві сходинки на третю, щоб швидше добігти до змертвілого годинника.
Ось і потрібний поверх. Двері, коридор, вітальня. На столі — розібраний «Автоконструктор». У кутку — годинник. Дверцята над циферблатом розчинені. Маятник і стрілки нерухомі. За мить має бути пів на десяту.
Маєш як став на порозі, так і роззявив рота. Він уже нічого не бачив і не чув. Він не міг відірвати погляду від годинника.
Ходючок підставив стілець. Сміхоша подала йому Зозулю, хлопчик посадив пташку на стрижень механізму.
Тієї ж миті Зозулька підвела голівку, глянула на всіх блискучими намистинками-очима і гукнула оте друге, заповітне, чарівне:
— …ку!
Все змінилося. Хлопчик Петрик зіскочив зі стільця і заляскав у долоні, бо найперше, що він почув цієї миті, був потужний грім турбін літака «Ту», що линув над містом у напрямку аеропорту.
— Наші летять!! — закричав хлопчик.
Важкий маятник старовинного годинника повів своєї: «Тік. Так. Ні, не так, а отак». І з ним разом лагідно кивали головами і ведмідь, і слон, і жираф, і пінгвін, і крук… Петрикові лише здалося, що з маятника щезло зображення зубатого пацюка.