Великі сподівання

- Якщо сумління тобі дозволяє, можеш так і говорити,- відказала Бідді.- Повтори це ще раз і ще, якщо сумління тобі дозволяє.

- Ні, Бідді: це просто тобі сумління дозволяє так це сприймати,- заперечив я повчальним і зверхнім тоном.- [152] Не звалюй вину на мене. Мені дуже прикро таке чути, бо це… це погана риса характеру. Я хотів попросити тебе, щоб коли я від'їду, ти в міру своїх скромних можливостей допомогла любому Джо розвинутися. Але тепер я ні про що тебе не прошу. Мені страшенно прикро за тебе, Бідді,- повторив я.- Це… це погана риса характеру.

- Можеш мене гудити або хвалити,- відказала бідна Бідді,- а я однаково завжди намагатимусь тут робити все, що в моїй силі. І хоч би якої ти був думки про мене, моє ставлення до тебе не зміниться. Хоча джентльменові не годиться бути несправедливим,- докінчила Бідді й одвернулася.

Я знов запально повторив, що це погана риса характеру (і згодом переконався, що небезпідставно подумав, тільки стосувалась ця думка зовсім не її), і подався стежкою вбік, а Бідді вернулась додому. Вийшовши за хвіртку, я похнюплено проходив до самої вечері, і знов мені зробилось навдивовижу сумно, що й цей другий вечір мого райдужного майбутнього минає так само самотньо й невтішно, як і перший.

Але наступний ранок ізнов розпогодив мій настрій, і я вирішив милостиво вибачити Бідді й більше не повертатися до тієї розмови. Вбравшись у найкращу свою одежу, я завчасу подався в місто, щоб, коли відчинятимуть крамниці, бути вже там. Містера Требба, кравця, я застав за сніданком у його вітальні в глибині приміщення, куди він і покликав мене, вважаючи, що виходити самому до такого клієнта, як я, не варто.

- А-а, як ся маєте? - по-панібратському почав містер Требб.- І чим я можу стати у пригоді?

Містер Требб щойно' розрізав гарячу булочку на три перинки і, промастивши проміжки маслом, склав їх назад. Старий парубок, він мав чималі достатки, відчинене вікно з його кімнати дивилось у чималенький садок з городом, а в стіну біля комина вправлена була чимала обкута залізом скриня, в якій, щодо чого я не сумнівався, лежало чимало клунків з цими самими його достатками.

- Містере Требб,- сказав я,- мені не хочеться про це згадувати, щоб не здалося, наче я хвалюсь, але справа в тому, що у мене з'явилися значні кошти.

Містер Требб враз перемінився. Він забув про масло в затишній постелі, схопився з місця, витер руки об край скатертини й вигукнув:

- Хай мене бог милує!

- Я їду до свого опікуна в Лондон,- сказав я, наче [153] між іншим дістаючи з кишені кілька гіней і поглядаючи на них,- і мені потрібен на дорогу модний костюм.- Боячись, що він тільки пообіцяє, а не виконає замовлення, я тут-таки додав: - За роботу я плачу готівкою.

- Дорогий сер,- прорік містер Требб, шанобливо вигинаючись усім тілом, розкидаючи руки й навіть дозволяючи собі доторкнутись до моїх ліктів,- ваші слова ображають мене! Ви не будете заперечувати, якщо я вас поздоровлю? І я вас попрошу, сер, пройдіть, будь ласка, до майстерні!

У Требба був служка-хлопчак, шибеник з шибеників на всю округу. Коли я ввійшов, він саме підмітав майстерню і зараз же скористався нагодою розважитись, задля чого війнув на мене сміттям зі щітки. Вернувшись же з містером Треббом, я застав його за тим самим підмітанням; тепер він заходився торгати щіткою за всі виступи й перепони, аби показати (як мені видалося), що він не згірший за будь-якого коваля, живого чи й мертвого.